Це розмова з Юлією Пилипчатіною, керамістом та ілюстратором з Харкова, засновницею майстерні "Tile-tile-testo". І ми говоримо про купу цікавих речей...

Я думаю, треба почати з якогось мінімального бекґраунду. Що відбувалося перед тим, як ти почала займатись керамікою?

Я закінчила історичний факультет, і ні дня не займалася викладанням або дослідженнями. Працювала в журналістиці тривалий час, але разом із тим весь час малювала. Як народилася, так одразу і почала малювати. Мої батьки були проти того, щоб дати мені художню освіту. Мама сказала, що всі художники – самотні, нещасні, люди зі схильністю до алкоголізму, і ти, Юля, підеш на істфак. Усі вчителі історії були для неї, мабуть..

«Мама сказала, що всі художники – самотні, нещасні, люди зі схильністю до алкоголізму»

Щасливі, веселі, задоволені.

В її уявленні – так, напевно, це був максимум добробуту. Тому кар’єра художника мені і не снилася, хоча я весь час малювала. Та крива все ж вивела до того, що малювання стало моїм основним заняттям. В якийсь момент я стала ілюструвати. Раптово. І ось, я малювала-малювала-малювала, вже проілюструвала багато книг для різних видавництв в різних країнах, аж поки не обзавелася власною квартирою.

Замислившись про ремонт квартири, я стала шукати для нього матеріали. Одним із матеріалів була керамічна плитка ручної роботи. Щойно я її побачила, відразу ж пішла на роботу, де тоді працювала, і сказала: «Я звільняюся, і я буду робити керамічну плитку». Хоча на той момент я не знала ні технології, ні процесів, ні того, що мені для цього буде потрібно. 

Я нікого не закликаю так чинити. Це навіть мені не властиво, тому що я людина, яка дуже любить планувати, продумувати, і не любить кидатися у вир з головою. Проте, таким було моє покликання…

Пам’ятаєш, що відбувалося в голові в той момент, коли виникло це рішення? Тобто, має бути якесь обґрунтування, внутрішній резон.

«Це був якийсь ендорфіновий вибух або дофаміновий. Жодної секунди сумнівів, що я хочу цим займатися, що я буду робити ось ці квадратики, і взагалі все в моєму буде прекрасно»

Якесь небесне осяяння це було. Ніколи так не робіть, якщо вам дорога ваша фінансова безпека. 

Але тим не менш, у мене все склалося, тому що у мене ще залишився мій ілюстраторський фріланс, і з роботи я йшла не зовсім в порожнечу. У мене була якась безпека. Проте, я відразу сказала, що я звільняюся. Я буду займатися керамікою.

«Моє незнання в якийсь момент спрацювало на мене»

Ти займаєшся цим уже чотири роки, правильно?

Так, п’ять.

Скільки зайняв період, коли така підпора була потрібна?

Десь рік тому я проілюструвала свою останню книгу. Спочатку ілюстрація займала більше часу. Кераміка була скоріше побічним заняттям. Потім п’ятдесят на п’ятдесят. Потім я стала вибирати, які проєкти ілюструвати, які ні. І ось зараз я люблю те, чим займаюся, мені подобаються мої тарілки, посуд. Ілюстрацією я не зовсім кинула займатися, але вона не є основною і не є життєво необхідною для мого бюджету.

Знаєш, дуже дивно питати, з чого ти починала. Але в будь-якій справі є оцей період, коли ти абсолютний нуль, і ти не знаєш, що відбувається, технічні тонкощі. Як людина, яка нічого не знає про керамічну плитку, почала взагалі діяльність, з чого?

Я пішла в художній магазин, сказала: «У вас є глина?». Вони сказали: «Так. Ось у нас кілограм італійської червоної, ось кілограм слов’янської, ось двісті грам чорної якоїсь там». Я сказала: «Дайте мені кожної по одній упаковці», привезла це все додому. І я не розуміла, що з цим робити. Я розкатала пласти, нарізала квадратики і була щаслива. 

Потім, звичайно ж, шукала якусь інформацію в Інтернеті. Тоді її було вкрай мало. Шукала фахівців, писала їм. Людям, які займаються довгий час керамікою і знають, як це все складно, таких запитань надходить мільйон на день, тому мені мало хто відповідав. 

Але моє незнання в якийсь момент працювало на мене: якби я знала, як це складно, може б і кинула цим займатися. А тоді я думала: «Все легко, все просто». І я просто йшла і робила якісь свої помилки. 

Зрештою, я знайшла чоловіка в Полтаві, який сказав: «Ну, приїжджай, я тобі щось покажу». Я приїхала в Полтаву. Він мені відсипав якихось порошків, щось розповів, дав контакт харківського майстра. 

Я приїхала до Харкова, пішла до харківського майстра, Діми Єрмоли. Він якось прихильно поставився до моїх цих самодіяльних спроб і дав мені можливість випікати в його печах. Так по одній штучці, по одній речі я йому носила, потім стала займатися у нього в студії, і ось так це все почалося. Все було дуже гармонійно, я не вимагала від себе якихось космічних результатів. 

З плиткою у мене зрештою не склалося, бо це технічно складний процес. Там треба стежити за геометричною точністю, а в кераміці геометрія – це така досить складна річ.

Неточна річ.

Так, складно домогтися від глини ідеальних кутів і площин. Можна технічно, але мені складно. Все ж, я не інженер, я художник. Тож я така: «Ти гнешся? Тоді давай ми будемо з тобою розмовляти твоєю мовою». Тому тарілочки…

Як взагалі стався перехід від квадратної плитки до круглих тарілок?

Дуже легко. Мені в принципі будь-яка поверхня підходить, на якій можна малювати. Я просто думала: «Квадратики — чим вони, власне, відрізняються від шматочків паперу? Нічим». Тому я думала, буду розписувати квадратики. А ось я тепер розписую кружечки. Мені й те, й те пасує. Головне, аби була поверхня, на якій можна малювати.

У тебе абсолютно якийсь безсумнівний шлях до того, чим ти займаєшся. Ти могла собі нормально дозволити з’їздити в інше місто набратися досвіду. Що взагалі, як тобі здається, може зупиняти? У нашому прекрасному суспільстві дорога до таких історій складна. Тож простий це шлях, чи ні?

Тут багато залежить від складу характеру і – я не знаю – від здорового оптимізму, так? Юра, в мені це якось поєднується непогано – здоровий прагматизм і такий фаталізм, віра в те, чим я займаюся. 

Прагматичну сторону прикривала ілюстрація на той момент, я думала, що навіть якщо я залишуся з п’ятьма гривнями в кишені, я не пропаду. У мене є ілюстрація, хтось купить мою одну тарілочку, і я зможу повечеряти. Так я думала. А на всі інші кошти, на всі інші ресурси, емоції – я ризикувала. Тобто, у мене був мінімум, який забезпечував просто мій спокій. А все інше було вкладене просто… 

«Це любов, і просто тебе несе, ти окрилений, тобі можуть говорити: “тобі це не підходить, так, це не твоє” і все інше, але ти не слухаєш і не віриш»

 

До речі, були люди, які скептично на це дивилися: «Ти – доросла людина, чим ти займаєшся?». Ми можемо зараз поговорити про це. Я зараз уже готова з дорослими людьми про це поговорити.

«Кераміка – це шлях невдач. Але це й заняття, яке нескінченно надихає»

Були які штуки, які заставляли тебе думати, що «може, все ж таки ні, може, я помилилась»? 

Ні, не було. Не було. Кераміка взагалі дуже примхлива, і тут у тебе на кожному кроці є можливість розбити собі лоба і все кинути. Але справа в тому, що коли я відкриваю піч — кожен день, кожен раз для мене це схоже на диво. 

«Коли я відкриваю піч — кожен день, кожен раз для мене це схоже на диво»

Я розумію, що я роблю, але коли відкриваю піч і дістаю предмет, об’єкт, живий, готовий, я не розумію, як так вийшло, як він таким вийшов. 

Я іноді ношуся по майстерні зі своєю тарілкою, і я показую її дівчатам і кажу: «Як? Як, дівчата? Дивіться, це ж диво!» І я дійсно вважаю, що це магія, тому що взагалі кераміка – це що? Земля, вода, вогонь. І ось, будь ласка, ось вам алхімія. Те, що результат щоразу мене надихає, змушує з завзятістю закривати очі на всі невдачі. Ти можеш робити партію тарілок, а вони — ну, щось у печі пішло не так — і вони тріснули. Ти можеш розписувати, розписувати, вкладати час, зусилля. Це така кропітка праця. І на останньому етапі вона тріскається. Я вже навчилася не засмучуватися. Дівчата мої… вони такі новенькі, і вони: «Ну що ж це! Мама дорога! Лопнуло, тріснуло!». Я розумію чому вони засмучені, але я й розумію, що просто зроблю ще раз, і буде ще краще.

Так буває.

Так, так буває. І тому це шлях невдач. Кераміка – це шлях невдач. Але це й заняття, яке нескінченно надихає.

А є якісь зовнішні підтримуючі фактори? Чи це взагалі історія, яка горить всередині себе?

Для мене як для художника дуже важливе візуальне насичення. Більше того, як для художника, який живе в середовищі візуального розмаїття (тобто відкриваєш Ґуґл і можеш побачити що завгодно), мені важлива візуальна гігієна. По-перше, я намагаюся не дивитися на роботи колег. Не відкриваю Pinterest і не вводжу «кераміка», бо, звісно, там є приголомшливі ходи, прекрасні зразки, ти зачаровуєшся, і ти будеш заручником цієї пристрасті, бажання повторити. 

Але я знаю, що ноги ростуть у всього цього з набагато більш раннього часу. Тому для мене подорожі, можливість подивитися на якісь фрески, статуї, скульптури, походити музеями, просто посидіти біля моря, з’їздити куди-небудь в ліс, в гори — це набагато важливіше джерело натхнення.

«Через любов я примирилася зі своєю новою роллю»

Переходимо до складних питань. Те, що ти зараз розповіла – це абсолютно історія про любов, про те, що я звільняюся просто зараз і починаю займатись цим. У певний момент це переросло в професію. Як це відбувалося і що змінилося у твоєму ставленні до того, що ти робиш?

У якийсь момент доходиш висновку, що ти вже не ремісник, а людина, яка відповідає за якесь виробництво, у тебе є відповідальність перед клієнтами, перед твоїми співробітниками, — нехай у мене їх один з половиною, але тим не менше. Ти повинна забезпечити роботу майстерні, відповідати за якість, стежити за матеріалами, бути технологом, а прийшла ти сюди з тим, щоб розписувати квадратики і на все інше не підписувалась. Це викликає дисонанс і внутрішню боротьбу, і ти думаєш: «Та що ж таке? Навіщо ж ці всі складнощі? Я ж цього не хотіла!». Але приходить зрілість якась, і ти розумієш, що все, ось так життя твоє склалося, ти сама цього хотіла, ти займаєшся обслуговуванням того, що ти любиш. 

І через любов я примирилася зі своєю новою роллю, зі своїм новим статусом. Я це прийняла, зрозуміла, мені в цьому добре. Перше питання було про те, як почала…

Власне, про те, як відбувається перехід, знаєш, від «passion» до «profession». 

Це було насправді… просто раптом… Тоді Інстаграм був майданчиком, де не потрібно було говорити, а можна було просто показувати картинки. І коли я показувала свої вироби, приходили люди і говорили: «А я хочу… І мені треба. Будь ласка, і мені» — а я навіть і не збиралася нічого продавати. Я збиралася це робити для себе, у мене був ремонт, я хотіла купу плитки наробити собі на фартух, і тарілочки мені теж додому потрібні були, тому я не думала це продавати.

«Я збиралася це робити для себе, у мене був ремонт, я хотіла купу плитки наробити собі на фартух, і тарілочки мені теж додому потрібні були, тому я не думала це продавати»

Слухай, маленьке питання вставне: я пам’ятаю, як ти починала робити ремонт. Ми приблизно в цей момент познайомились, і мене досі страшенно цікавить: ти зрештою зробила собі плитку і тарілочки? 

Я наробила в результаті квадратний метр плитки, я її навіть сама поклала. А потім почався бізнес, так би мовити, і мені вже було не до моєї плитки. Тому коли черга дійшла в ремонті до фартуха, прийшов мій будівельник і сказав: «Юль, що ми з цим будемо робити, з цим шматочком, квадратним метром?» І я сказала йому: «Ось шматочок цей ви якось залиште, а решту іншим докладіть, і нехай це буде такою дошкою слави». 

І коли він поклав решту фартуха, і цей мій шматочок дуже вибивався, я сказала: «Знімайте». Тому у мене ось ця моя плитка, мій метр квадратний, до сих пір лежить знятий зі стіни, в коробці, зі шматками цементу. 

В результаті плитка у мене магазинна, і я її просто розписала. Все ж зробила я, як хотіла, але плитка магазинна, геометрично правильна. 

А якщо говорити про те, як це все з хобі стало більш-менш бізнесом, то коли попит разів у п’ятсот перевищив пропозицію, я зрозуміла, що повинна щось робити. І я купила піч і поставила її в будинку. Поки йшов ремонт, я могла собі дозволити піч в квартирі. Потім, коли ремонт став підходити до своєї благородної частини, я зрозуміла, що все ж таки керамічне виробництво в квартирі – це важко. І я стала шукати можливість переїхати в майстерню, свою власну. Але біда в тому, що я не економіст, не фінансист, і всі мої розрахунки говорили про те, що, Юля, це провальна справа. Ти просто вкладеш гроші, а потім не зможеш все це продовжувати. А раптом не будуть замовляти? А раптом, що ти будеш робити? 

Я так мучилася цим питанням «бути чи не бути». І в якийсь момент я їхала на маршрутці повз будівлю, на якій було написано «оренда», і виникло таке бажання просто зателефонувати і запитати. Я просто подзвонила і запитала, мені сказали: «Приходьте подивитися через дві години», я через дві години прийшла, і через три я була вже орендарем майстерні. Ось. Тому, знову ж таки, ризик – це якась, напевно, невід’ємна частина будь-якої справи. Так би мовити, тут все по любові. Логіки в цьому не було жодної, а любов була, і ось, вона якось виправдала себе.

«Ризик – це якась, напевно, невід’ємна частина будь-якої справи. Так би мовити, тут все по любові. Логіки в цьому не було жодної, а любов була, і ось, вона якось виправдала себе»

В цифрах – як саме вона себе виправдовує зараз? Коли ти починала, це могла бути якась одна штука в місяць. Які в тебе зараз обсяги?

Обсяги? Я навіть і не рахувала. Звичайно це близько… у нас є таблички із замовленнями, які ми виконуємо. У замовленні може бути кілька позицій. Це до ста замовлень на місяць. Але зараз, після премії міжнародного магазину Etsy, де ми пройшли в фінал з нашими тарілками, насипалось дуже багато замовлень, і зараз це табличка з N-ної кількості сотень позицій, і я от не знаю, чи це продовжиться, чи це закінчиться після того, як премія стихне. Але зараз набагато більше, звичайно.

Ти згадала про премію Etsy. Це, наскільки я розумію, в масштабах платформи, тобто worldwide, так? Художники і мейкери, всі, хто продається на Etsy… А є якісь дорогі тобі результати діяльності, окрім того, що просто люди приходять, питають, купують, і просто подобається?

Дорогі практичні результати. У мене була колаборація з американською фірмою Anthropology. Це відомий бренд, який виробляє товари для дому. Ще тоді й Etsy у мене не було. Вони мене знайшли десь на Behance і купили мої дизайни. Я намалювала для них декор. Розробила для них малюнки, в електронному вигляді їх відправила, вони за моїми ескізами зробили тарілки в Америці, на своїх фабриках, без моєї участі, і стали друкувати мої дизайни на цих тарілках. Повністю на основі мого дизайну зробили серію посуду. До мене з Америки долинали відгуки, фотографії надсилали люди. Це довгий і складний досвід, але дуже приємний результат.

Ти можеш приблизно оцінити, скільки людей зараз мають твої тарілки, якусь кераміку?

Чесно, не можу. Треба якось сісти і зайнятися підрахунком, підбиттям якихось п’ятирічних підсумків. 

Я просто страшенно люблю цифри, і окрім іншого мені цікаво подивитись, як це направду влаштовано, на інженерний і на фінансовий бік.

Я, якщо чесно, навіть не в курсі, який у них тираж. У договорі це було зазначено, але я зараз не згадаю. Вони посуд і шпалери зробили за моїми ілюстраціями. Мені було б цікаво ще раз так попрацювати. Може й не раз. Може й узагалі дизайн посуду мені був би цікавий. Але всьому свій час.

«Рівень майстерності — це відповідність між тим, що ти бачиш, і тим, що ти планував»

Я пам’ятаю, що у тебе була страшенна зацікавленість в місцевих керамічних історіях. От, те, що було з Бувянським, або з керамікою будівельною..

Я ж керамікою почала займатися саме в Харкові. Чому так сталося, мені незрозуміло. Може дух місця… Може, в мене вселився дух Кузнецова. Я взагалі люблю всілякі містифікації, але сміливості у мене на одну ключову містифікацію ніяк не вистачає. Мені весь час хочеться, коли буде можливо, коли-небудь, організувати виробництво і дати йому ось цю історію місцеву, яка тут дуже багата, розкішна. У нас є Будянська фарфоро-фаянсова фабрика [Будянський фаянсовий завод — ред.], до створення якої доклав руку Кузнецов той самий, чий кузнецовський фарфор відомий на весь світ. Він завойовував призові місця навіть в Японії і при імператорських будинках прекрасно себе почував і приживався. Тобто, у нас під боком така ось історія. 

Потім, у нас є прекрасний барон Бергенгейм, який виробляв підлогову плитку, і ця плитка для підлоги, по-перше, в харківських будинках…

Донедавна в усіх старих під’їздах…

Так. І плюс до всього, вона на московських вокзалах лежить, ця ж наша плитка. У храмах теж наша плитка. Тому тут така розкішна історія, багата така фактура, і дуже хочеться її підгорнути і сказати: «Ось, ось же, на цій землі все це й виросло!». Якісь такі у мене амбіції є, але чи виллються вони в щось, я не знаю. Поки що вважаю, що мені зарано брати на себе таку відповідальність. Я повинна підрости.

«Тут така розкішна історія, багата така фактура, і дуже хочеться її підгорнути і сказати: “Ось, ось же, на цій землі все це й виросло!”»

Є якийсь рівень, на якому можна собі дозволити. Як ти визначаєш оцей кордон, який можна перетнути і от «тепер можна»?

Не знаю. Це внутрішня має бути відповідність.

Рівень майстерності – що він означає?

Відповідність між тим, що ти бачиш, і тим, що ти планував. Звісно, на кожному етапі ти плануєш відповідно до свого рівня розвитку. Я пам’ятаю свої ранні роботи. Вони такі несміливі, такі кривенькі, але тоді я їх вважала чудовими, тому що на більше я була просто не здатна, я не бачила, що може бути краще. На кожному етапі варто критично ставитися до своїх робіт, але й довіряти собі, своєму чуттю теж потрібно. Поки що я не вважаю, що гідна носити звання послідовниці Кузнєцова, але коли-небудь можливо, подивимося.

«На кожному етапі варто критично ставитися до своїх робіт, але й довіряти собі, своєму чуттю теж потрібно»

Хотів спитати іще про одну штуку. Про те, як масштабувалася якраз фізична сторона роботи. Майстерня — це питання виключно того, що піч вдома —це незручно й небезпечно? Яких іще практичних речей ти потребувала з того, що ти не могла робити вдома?

Виробництво тарілочки керамічної – це такий процес… По-перше, це пил, бруд. У тебе вдома повинні бути запаси сирої глини. Потім, у тебе має бути місце, де ти шліфуватимеш виріб, який висох, і краї потребують обробки. Шліфування – це багато пилу. Потім тобі потрібне місце, де це все сушити. Потім місце, де все це зберігати – перший випал, глазурування, сушка… Це вимагає багато простору. Майстерня на той момент мене сильно врятувала. Дім залишився домом, а майстерня взяла на себе весь удар із цим безладом. Вдома це нереально робити.

«Зараз набагато простіше займатися керамікою, ніж коли я починала»

Як від початку розвивалась твоя історія з умовним маркетингом? Я так розумію, ти почала з Інстаграму.

Ох, Юра, я б хотіла тобі відповісти якось більш-менш професійно, але справа в тому, що в класичному варіанті я не бізнесмен. Я ніколи не цікавилася маркетингом як таким. Що я можу з цим зробити, якесь SЕО, ще якесь просування. Я вела Інстаграм так, як я його б вела, не будучи керамістом, нічого не продаючи. Я всі знімки роблю сама, обробляю сама, роблю у той момент, коли хочеться, розповідаю про те, про що мені подобається. Можу тижнями не постити жодних тарілочок, якщо не хочеться, можу постити, можу… Тобто, я не заручниця маркетингових правил. Я для себе так вирішила, що не вдаюся до холодного розрахунку, і роблю тільки те, що мені подобається.

Ти зараз, я так розумію, є на Етсі, є в Інстаграмі. Є якісь майданчики інші, якими ти користуєшся? Беханс?

Ні, на Бехансі я вже давно нічого не викладала. Я там як ілюстратор була. Але і як кераміст теж. Дуже приємно, що на Бехансі кожен викладений мною проєкт у своїй ніші отримав значок «the best», це теж якесь визнання, тому що Беханс – велика міжнародна платформа. І всі мої проєкти фактично були відзначені. Я ніде не продаю свої тарілки в офлайні, не беру участь в маркетах, в ярмарках. Був у мене досвід, напевно, одного маркету на самому початку. І якщо чесно, я подумала, що сенсу в цьому особливого немає. Для маркету був потрібен запас посуду, якого у мене не було. Весь посуд розходився – щойно я його виймала з печі, його вже забирали.

У мене останнє запитання. Наскільки кераміка – це взагалі витратна історія, важка історія для людини, яка хоче увійти в неї? Наскільки це взагалі доброзичлива історія для новачка, і що треба робити для того, щоб спробувати і не мати прям проблеми-проблеми, яка не пропустить тебе далі?

Треба розділяти чітко цілі й завдання, як і в будь-якій справі. Ти можеш піти потанцювати просто для себе, дослідити своє тіло, щось зрозуміти, але при цьому ти не будеш танцюристом Великого Театру. З керамікою те ж саме. 

Можна піти в студію, яких зараз багато, спробувати, займатися деякий час, подивитися — вона тобі піде не-піде, зіткнутися з усіма труднощами, пережити їх, прожити і кинути. Але для початку я раджу ходити в студію і не робити ставку відразу на кераміку як на бізнес і спосіб заробляти гроші. Я вже говорила, кераміка дуже примхлива, багато складнощів на тебе очікує. Після того, як ви якийсь час займаєтеся в студії, приходить розуміння, наскільки все це цікаво, наскільки в цій справі є що сказати, наскільки тут можна знайти власну мову, а потім вже дивитися за обставинами. 

«Відповідаю на питання, яке задають мені 500 раз на день: “чи можна обпалювати кераміку в духовці вдома? Не можна, люди!”»

Зараз набагато простіше займатися керамікою, ніж коли я починала. Є нескінченна кількість відео-туторіалів, маса інформації, бери і займайся. Виникне складність в місці і в печах… Відповідаю на питання, яке задають мені 500 раз на день: чи можна обпалювати кераміку в духовці вдома? Не можна, люди! Це було перше запитання, яке я колись задала одному дуже крутому майстрові. Він мені тоді не відповів. А зараз, коли я ніби як і сама вже майстер, мені хочеться йому це повернути і сказати: «Ага, не відповів мені тоді, не відповів!» Я всім відповідаю: «Ні, не можна, люди». Тому що тисячу градусів жодна духовка не видасть, а все, що обпалене до цієї температури, не є виробом, який можна використовувати в побуті. Не витрачайте свої сили даремно. У вас все упреться в піч, але як тільки ви зрозумієте, що вона вам потрібна, – будь ласка. Але до цього немає сенсу її купувати. Це дуже дороге обладнання. В принципі, все, що потрібно для кераміки, в Україні можна знайти. Особливо враховуючи, що у нас під боком тут Слов’янськ, який просто скарбниця, безодня і все таке інше. Там можна знайти все, що завгодно – і майстрів, які і піч зроблять, і коло гончарне зроблять, і все, що хочеш. Тому у нас немає проблем з тим, щоб почати займатися. Проблеми є з тим, щоб робити щось, на що буде попит, і знайти свою власну мову. Ось.

Цей потяг не зупиняється, але на цьому нашу розмову з Юлією Пилипчатіною, керамістом та ілюстратором з Харкова, засновницею майстерні “Tile-tile-testo” закінчено. Залишайтеся з нами! У наступному подкасті багато цікавого.

Фото матеріали взяті з відео у підтримку подкасту з Юлією Пилипчатіною та розміщені з дозволу автора.