fbpx

Обробка запиту

Епізод 1
33 хв
17 грудня 2020

Про алхімію, любов та кухонну плитку

гість: Юлія Пилипчатіна
  
Hosted by Yurek Yakubov

Конкурс "Шо я наробив?"

Додавайте інструкції цікавих речей зроблених власноруч, та вигравайте 10 000 грн!
До 4 лютого 2021 року

Це розмова з Юлією Пилипчатіною, керамістом та ілюстратором з Харкова, засновницею майстерні "Tile-tile-testo". І ми говоримо про купу цікавих речей...

У світлій сонячній майстерні #tiletiletesto

Я думаю, треба почати з якогось мінімального бекґраунду. Що відбувалося перед тим, як ти почала займатись керамікою?

Я закінчила історичний факультет, і ні дня не займалася викладанням або дослідженнями. Працювала в журналістиці тривалий час, але разом із тим весь час малювала. Як народилася, так одразу і почала малювати. Мої батьки були проти того, щоб дати мені художню освіту. Мама сказала, що всі художники – самотні, нещасні, люди зі схильністю до алкоголізму, і ти, Юля, підеш на істфак. Усі вчителі історії були для неї, мабуть..

«Мама сказала, що всі художники – самотні, нещасні, люди зі схильністю до алкоголізму»

Щасливі, веселі, задоволені.

В її уявленні – так, напевно, це був максимум добробуту. Тому кар’єра художника мені і не снилася, хоча я весь час малювала. Та крива все ж вивела до того, що малювання стало моїм основним заняттям. В якийсь момент я стала ілюструвати. Раптово. І ось, я малювала-малювала-малювала, вже проілюструвала багато книг для різних видавництв в різних країнах, аж поки не обзавелася власною квартирою.

Замислившись про ремонт квартири, я стала шукати для нього матеріали. Одним із матеріалів була керамічна плитка ручної роботи. Щойно я її побачила, відразу ж пішла на роботу, де тоді працювала, і сказала: «Я звільняюся, і я буду робити керамічну плитку». Хоча на той момент я не знала ні технології, ні процесів, ні того, що мені для цього буде потрібно. 

Я нікого не закликаю так чинити. Це навіть мені не властиво, тому що я людина, яка дуже любить планувати, продумувати, і не любить кидатися у вир з головою. Проте, таким було моє покликання…

Пам’ятаєш, що відбувалося в голові в той момент, коли виникло це рішення? Тобто, має бути якесь обґрунтування, внутрішній резон.

«Це був якийсь ендорфіновий вибух або дофаміновий. Жодної секунди сумнівів, що я хочу цим займатися, що я буду робити ось ці квадратики, і взагалі все в моєму буде прекрасно»

Якесь небесне осяяння це було. Ніколи так не робіть, якщо вам дорога ваша фінансова безпека. 

Але тим не менш, у мене все склалося, тому що у мене ще залишився мій ілюстраторський фріланс, і з роботи я йшла не зовсім в порожнечу. У мене була якась безпека. Проте, я відразу сказала, що я звільняюся. Я буду займатися керамікою.

«Моє незнання в якийсь момент спрацювало на мене»

Ти займаєшся цим уже чотири роки, правильно?

Так, п’ять.

Скільки зайняв період, коли така підпора була потрібна?

Десь рік тому я проілюструвала свою останню книгу. Спочатку ілюстрація займала більше часу. Кераміка була скоріше побічним заняттям. Потім п’ятдесят на п’ятдесят. Потім я стала вибирати, які проєкти ілюструвати, які ні. І ось зараз я люблю те, чим займаюся, мені подобаються мої тарілки, посуд. Ілюстрацією я не зовсім кинула займатися, але вона не є основною і не є життєво необхідною для мого бюджету.

З чого все починається…  #tiletiletesto

Знаєш, дуже дивно питати, з чого ти починала. Але в будь-якій справі є оцей період, коли ти абсолютний нуль, і ти не знаєш, що відбувається, технічні тонкощі. Як людина, яка нічого не знає про керамічну плитку, почала взагалі діяльність, з чого?

Я пішла в художній магазин, сказала: «У вас є глина?». Вони сказали: «Так. Ось у нас кілограм італійської червоної, ось кілограм слов’янської, ось двісті грам чорної якоїсь там». Я сказала: «Дайте мені кожної по одній упаковці», привезла це все додому. І я не розуміла, що з цим робити. Я розкатала пласти, нарізала квадратики і була щаслива. 

Потім, звичайно ж, шукала якусь інформацію в Інтернеті. Тоді її було вкрай мало. Шукала фахівців, писала їм. Людям, які займаються довгий час керамікою і знають, як це все складно, таких запитань надходить мільйон на день, тому мені мало хто відповідав. 

Але моє незнання в якийсь момент працювало на мене: якби я знала, як це складно, може б і кинула цим займатися. А тоді я думала: «Все легко, все просто». І я просто йшла і робила якісь свої помилки. 

Зрештою, я знайшла чоловіка в Полтаві, який сказав: «Ну, приїжджай, я тобі щось покажу». Я приїхала в Полтаву. Він мені відсипав якихось порошків, щось розповів, дав контакт харківського майстра. 

Я приїхала до Харкова, пішла до харківського майстра, Діми Єрмоли. Він якось прихильно поставився до моїх цих самодіяльних спроб і дав мені можливість випікати в його печах. Так по одній штучці, по одній речі я йому носила, потім стала займатися у нього в студії, і ось так це все почалося. Все було дуже гармонійно, я не вимагала від себе якихось космічних результатів. 

З плиткою у мене зрештою не склалося, бо це технічно складний процес. Там треба стежити за геометричною точністю, а в кераміці геометрія – це така досить складна річ.

Неточна річ.

Так, складно домогтися від глини ідеальних кутів і площин. Можна технічно, але мені складно. Все ж, я не інженер, я художник. Тож я така: «Ти гнешся? Тоді давай ми будемо з тобою розмовляти твоєю мовою». Тому тарілочки…

Як взагалі стався перехід від квадратної плитки до круглих тарілок?

Дуже легко. Мені в принципі будь-яка поверхня підходить, на якій можна малювати. Я просто думала: «Квадратики — чим вони, власне, відрізняються від шматочків паперу? Нічим». Тому я думала, буду розписувати квадратики. А ось я тепер розписую кружечки. Мені й те, й те пасує. Головне, аби була поверхня, на якій можна малювати.


Народження форм #tiletiletesto

У тебе абсолютно якийсь безсумнівний шлях до того, чим ти займаєшся. Ти могла собі нормально дозволити з’їздити в інше місто набратися досвіду. Що взагалі, як тобі здається, може зупиняти? У нашому прекрасному суспільстві дорога до таких історій складна. Тож простий це шлях, чи ні?

Тут багато залежить від складу характеру і – я не знаю – від здорового оптимізму, так? Юра, в мені це якось поєднується непогано – здоровий прагматизм і такий фаталізм, віра в те, чим я займаюся. 

Прагматичну сторону прикривала ілюстрація на той момент, я думала, що навіть якщо я залишуся з п’ятьма гривнями в кишені, я не пропаду. У мене є ілюстрація, хтось купить мою одну тарілочку, і я зможу повечеряти. Так я думала. А на всі інші кошти, на всі інші ресурси, емоції – я ризикувала. Тобто, у мене був мінімум, який забезпечував просто мій спокій. А все інше було вкладене просто… 

«Це любов, і просто тебе несе, ти окрилений, тобі можуть говорити: “тобі це не підходить, так, це не твоє” і все інше, але ти не слухаєш і не віриш»

 

До речі, були люди, які скептично на це дивилися: «Ти – доросла людина, чим ти займаєшся?». Ми можемо зараз поговорити про це. Я зараз уже готова з дорослими людьми про це поговорити.

«Кераміка – це шлях невдач. Але це й заняття, яке нескінченно надихає»

Були які штуки, які заставляли тебе думати, що «може, все ж таки ні, може, я помилилась»? 

Ні, не було. Не було. Кераміка взагалі дуже примхлива, і тут у тебе на кожному кроці є можливість розбити собі лоба і все кинути. Але справа в тому, що коли я відкриваю піч — кожен день, кожен раз для мене це схоже на диво. 

#мифическиезвери споглядають за процесом у #tiletiletesto

«Коли я відкриваю піч — кожен день, кожен раз для мене це схоже на диво»

Я розумію, що я роблю, але коли відкриваю піч і дістаю предмет, об’єкт, живий, готовий, я не розумію, як так вийшло, як він таким вийшов. 

Я іноді ношуся по майстерні зі своєю тарілкою, і я показую її дівчатам і кажу: «Як? Як, дівчата? Дивіться, це ж диво!» І я дійсно вважаю, що це магія, тому що взагалі кераміка – це що? Земля, вода, вогонь. І ось, будь ласка, ось вам алхімія. Те, що результат щоразу мене надихає, змушує з завзятістю закривати очі на всі невдачі. Ти можеш робити партію тарілок, а вони — ну, щось у печі пішло не так — і вони тріснули. Ти можеш розписувати, розписувати, вкладати час, зусилля. Це така кропітка праця. І на останньому етапі вона тріскається. Я вже навчилася не засмучуватися. Дівчата мої… вони такі новенькі, і вони: «Ну що ж це! Мама дорога! Лопнуло, тріснуло!». Я розумію чому вони засмучені, але я й розумію, що просто зроблю ще раз, і буде ще краще.

Так буває.

Так, так буває. І тому це шлях невдач. Кераміка – це шлях невдач. Але це й заняття, яке нескінченно надихає.

А є якісь зовнішні підтримуючі фактори? Чи це взагалі історія, яка горить всередині себе?

Для мене як для художника дуже важливе візуальне насичення. Більше того, як для художника, який живе в середовищі візуального розмаїття (тобто відкриваєш Ґуґл і можеш побачити що завгодно), мені важлива візуальна гігієна. По-перше, я намагаюся не дивитися на роботи колег. Не відкриваю Pinterest і не вводжу «кераміка», бо, звісно, там є приголомшливі ходи, прекрасні зразки, ти зачаровуєшся, і ти будеш заручником цієї пристрасті, бажання повторити. 

Але я знаю, що ноги ростуть у всього цього з набагато більш раннього часу. Тому для мене подорожі, можливість подивитися на якісь фрески, статуї, скульптури, походити музеями, просто посидіти біля моря, з’їздити куди-небудь в ліс, в гори — це набагато важливіше джерело натхнення.

«Через любов я примирилася зі своєю новою роллю»

Переходимо до складних питань. Те, що ти зараз розповіла – це абсолютно історія про любов, про те, що я звільняюся просто зараз і починаю займатись цим. У певний момент це переросло в професію. Як це відбувалося і що змінилося у твоєму ставленні до того, що ти робиш?

У якийсь момент доходиш висновку, що ти вже не ремісник, а людина, яка відповідає за якесь виробництво, у тебе є відповідальність перед клієнтами, перед твоїми співробітниками, — нехай у мене їх один з половиною, але тим не менше. Ти повинна забезпечити роботу майстерні, відповідати за якість, стежити за матеріалами, бути технологом, а прийшла ти сюди з тим, щоб розписувати квадратики і на все інше не підписувалась. Це викликає дисонанс і внутрішню боротьбу, і ти думаєш: «Та що ж таке? Навіщо ж ці всі складнощі? Я ж цього не хотіла!». Але приходить зрілість якась, і ти розумієш, що все, ось так життя твоє склалося, ти сама цього хотіла, ти займаєшся обслуговуванням того, що ти любиш. 

І через любов я примирилася зі своєю новою роллю, зі своїм новим статусом. Я це прийняла, зрозуміла, мені в цьому добре. Перше питання було про те, як почала…

Юлія та її #мифическиезвери

Власне, про те, як відбувається перехід, знаєш, від «passion» до «profession». 

Це було насправді… просто раптом… Тоді Інстаграм був майданчиком, де не потрібно було говорити, а можна було просто показувати картинки. І коли я показувала свої вироби, приходили люди і говорили: «А я хочу… І мені треба. Будь ласка, і мені» — а я навіть і не збиралася нічого продавати. Я збиралася це робити для себе, у мене був ремонт, я хотіла купу плитки наробити собі на фартух, і тарілочки мені теж додому потрібні були, тому я не думала це продавати.

«Я збиралася це робити для себе, у мене був ремонт, я хотіла купу плитки наробити собі на фартух, і тарілочки мені теж додому потрібні були, тому я не думала це продавати»

Слухай, маленьке питання вставне: я пам’ятаю, як ти починала робити ремонт. Ми приблизно в цей момент познайомились, і мене досі страшенно цікавить: ти зрештою зробила собі плитку і тарілочки? 

Я наробила в результаті квадратний метр плитки, я її навіть сама поклала. А потім почався бізнес, так би мовити, і мені вже було не до моєї плитки. Тому коли черга дійшла в ремонті до фартуха, прийшов мій будівельник і сказав: «Юль, що ми з цим будемо робити, з цим шматочком, квадратним метром?» І я сказала йому: «Ось шматочок цей ви якось залиште, а решту іншим докладіть, і нехай це буде такою дошкою слави». 

І коли він поклав решту фартуха, і цей мій шматочок дуже вибивався, я сказала: «Знімайте». Тому у мене ось ця моя плитка, мій метр квадратний, до сих пір лежить знятий зі стіни, в коробці, зі шматками цементу. 

В результаті плитка у мене магазинна, і я її просто розписала. Все ж зробила я, як хотіла, але плитка магазинна, геометрично правильна. 

А якщо говорити про те, як це все з хобі стало більш-менш бізнесом, то коли попит разів у п’ятсот перевищив пропозицію, я зрозуміла, що повинна щось робити. І я купила піч і поставила її в будинку. Поки йшов ремонт, я могла собі дозволити піч в квартирі. Потім, коли ремонт став підходити до своєї благородної частини, я зрозуміла, що все ж таки керамічне виробництво в квартирі – це важко. І я стала шукати можливість переїхати в майстерню, свою власну. Але біда в тому, що я не економіст, не фінансист, і всі мої розрахунки говорили про те, що, Юля, це провальна справа. Ти просто вкладеш гроші, а потім не зможеш все це продовжувати. А раптом не будуть замовляти? А раптом, що ти будеш робити? 

Я так мучилася цим питанням «бути чи не бути». І в якийсь момент я їхала на маршрутці повз будівлю, на якій було написано «оренда», і виникло таке бажання просто зателефонувати і запитати. Я просто подзвонила і запитала, мені сказали: «Приходьте подивитися через дві години», я через дві години прийшла, і через три я була вже орендарем майстерні. Ось. Тому, знову ж таки, ризик – це якась, напевно, невід’ємна частина будь-якої справи. Так би мовити, тут все по любові. Логіки в цьому не було жодної, а любов була, і ось, вона якось виправдала себе.

Фрагмент тарілочки #tiletiletesto

«Ризик – це якась, напевно, невід’ємна частина будь-якої справи. Так би мовити, тут все по любові. Логіки в цьому не було жодної, а любов була, і ось, вона якось виправдала себе»

В цифрах – як саме вона себе виправдовує зараз? Коли ти починала, це могла бути якась одна штука в місяць. Які в тебе зараз обсяги?

Обсяги? Я навіть і не рахувала. Звичайно це близько… у нас є таблички із замовленнями, які ми виконуємо. У замовленні може бути кілька позицій. Це до ста замовлень на місяць. Але зараз, після премії міжнародного магазину Etsy, де ми пройшли в фінал з нашими тарілками, насипалось дуже багато замовлень, і зараз це табличка з N-ної кількості сотень позицій, і я от не знаю, чи це продовжиться, чи це закінчиться після того, як премія стихне. Але зараз набагато більше, звичайно.

Ти згадала про премію Etsy. Це, наскільки я розумію, в масштабах платформи, тобто worldwide, так? Художники і мейкери, всі, хто продається на Etsy… А є якісь дорогі тобі результати діяльності, окрім того, що просто люди приходять, питають, купують, і просто подобається?

Дорогі практичні результати. У мене була колаборація з американською фірмою Anthropology. Це відомий бренд, який виробляє товари для дому. Ще тоді й Etsy у мене не було. Вони мене знайшли десь на Behance і купили мої дизайни. Я намалювала для них декор. Розробила для них малюнки, в електронному вигляді їх відправила, вони за моїми ескізами зробили тарілки в Америці, на своїх фабриках, без моєї участі, і стали друкувати мої дизайни на цих тарілках. Повністю на основі мого дизайну зробили серію посуду. До мене з Америки долинали відгуки, фотографії надсилали люди. Це довгий і складний досвід, але дуже приємний результат.

Ти можеш приблизно оцінити, скільки людей зараз мають твої тарілки, якусь кераміку?

Чесно, не можу. Треба якось сісти і зайнятися підрахунком, підбиттям якихось п’ятирічних підсумків. 

Я просто страшенно люблю цифри, і окрім іншого мені цікаво подивитись, як це направду влаштовано, на інженерний і на фінансовий бік.

Я, якщо чесно, навіть не в курсі, який у них тираж. У договорі це було зазначено, але я зараз не згадаю. Вони посуд і шпалери зробили за моїми ілюстраціями. Мені було б цікаво ще раз так попрацювати. Може й не раз. Може й узагалі дизайн посуду мені був би цікавий. Але всьому свій час.

«Рівень майстерності — це відповідність між тим, що ти бачиш, і тим, що ти планував»

Я пам’ятаю, що у тебе була страшенна зацікавленість в місцевих керамічних історіях. От, те, що було з Бувянським, або з керамікою будівельною..

Я ж керамікою почала займатися саме в Харкові. Чому так сталося, мені незрозуміло. Може дух місця… Може, в мене вселився дух Кузнецова. Я взагалі люблю всілякі містифікації, але сміливості у мене на одну ключову містифікацію ніяк не вистачає. Мені весь час хочеться, коли буде можливо, коли-небудь, організувати виробництво і дати йому ось цю історію місцеву, яка тут дуже багата, розкішна. У нас є Будянська фарфоро-фаянсова фабрика [Будянський фаянсовий завод — ред.], до створення якої доклав руку Кузнецов той самий, чий кузнецовський фарфор відомий на весь світ. Він завойовував призові місця навіть в Японії і при імператорських будинках прекрасно себе почував і приживався. Тобто, у нас під боком така ось історія. 

Потім, у нас є прекрасний барон Бергенгейм, який виробляв підлогову плитку, і ця плитка для підлоги, по-перше, в харківських будинках…

Донедавна в усіх старих під’їздах…

Так. І плюс до всього, вона на московських вокзалах лежить, ця ж наша плитка. У храмах теж наша плитка. Тому тут така розкішна історія, багата така фактура, і дуже хочеться її підгорнути і сказати: «Ось, ось же, на цій землі все це й виросло!». Якісь такі у мене амбіції є, але чи виллються вони в щось, я не знаю. Поки що вважаю, що мені зарано брати на себе таку відповідальність. Я повинна підрости.

«Тут така розкішна історія, багата така фактура, і дуже хочеться її підгорнути і сказати: Ось, ось же, на цій землі все це й виросло!”»

Є якийсь рівень, на якому можна собі дозволити. Як ти визначаєш оцей кордон, який можна перетнути і от «тепер можна»?

Не знаю. Це внутрішня має бути відповідність.

Рівень майстерності – що він означає?

Відповідність між тим, що ти бачиш, і тим, що ти планував. Звісно, на кожному етапі ти плануєш відповідно до свого рівня розвитку. Я пам’ятаю свої ранні роботи. Вони такі несміливі, такі кривенькі, але тоді я їх вважала чудовими, тому що на більше я була просто не здатна, я не бачила, що може бути краще. На кожному етапі варто критично ставитися до своїх робіт, але й довіряти собі, своєму чуттю теж потрібно. Поки що я не вважаю, що гідна носити звання послідовниці Кузнєцова, але коли-небудь можливо, подивимося.

«На кожному етапі варто критично ставитися до своїх робіт, але й довіряти собі, своєму чуттю теж потрібно»

Сади #tiletiletesto

Хотів спитати іще про одну штуку. Про те, як масштабувалася якраз фізична сторона роботи. Майстерня — це питання виключно того, що піч вдома —це незручно й небезпечно? Яких іще практичних речей ти потребувала з того, що ти не могла робити вдома?

Виробництво тарілочки керамічної – це такий процес… По-перше, це пил, бруд. У тебе вдома повинні бути запаси сирої глини. Потім, у тебе має бути місце, де ти шліфуватимеш виріб, який висох, і краї потребують обробки. Шліфування – це багато пилу. Потім тобі потрібне місце, де це все сушити. Потім місце, де все це зберігати – перший випал, глазурування, сушка… Це вимагає багато простору. Майстерня на той момент мене сильно врятувала. Дім залишився домом, а майстерня взяла на себе весь удар із цим безладом. Вдома це нереально робити.

«Зараз набагато простіше займатися керамікою, ніж коли я починала»

Як від початку розвивалась твоя історія з умовним маркетингом? Я так розумію, ти почала з Інстаграму.

Ох, Юра, я б хотіла тобі відповісти якось більш-менш професійно, але справа в тому, що в класичному варіанті я не бізнесмен. Я ніколи не цікавилася маркетингом як таким. Що я можу з цим зробити, якесь SЕО, ще якесь просування. Я вела Інстаграм так, як я його б вела, не будучи керамістом, нічого не продаючи. Я всі знімки роблю сама, обробляю сама, роблю у той момент, коли хочеться, розповідаю про те, про що мені подобається. Можу тижнями не постити жодних тарілочок, якщо не хочеться, можу постити, можу… Тобто, я не заручниця маркетингових правил. Я для себе так вирішила, що не вдаюся до холодного розрахунку, і роблю тільки те, що мені подобається.

Ти зараз, я так розумію, є на Етсі, є в Інстаграмі. Є якісь майданчики інші, якими ти користуєшся? Беханс?

Ні, на Бехансі я вже давно нічого не викладала. Я там як ілюстратор була. Але і як кераміст теж. Дуже приємно, що на Бехансі кожен викладений мною проєкт у своїй ніші отримав значок «the best», це теж якесь визнання, тому що Беханс – велика міжнародна платформа. І всі мої проєкти фактично були відзначені. Я ніде не продаю свої тарілки в офлайні, не беру участь в маркетах, в ярмарках. Був у мене досвід, напевно, одного маркету на самому початку. І якщо чесно, я подумала, що сенсу в цьому особливого немає. Для маркету був потрібен запас посуду, якого у мене не було. Весь посуд розходився – щойно я його виймала з печі, його вже забирали.

Квіти: польові, домашні та намальовані #tiletiletesto

У мене останнє запитання. Наскільки кераміка – це взагалі витратна історія, важка історія для людини, яка хоче увійти в неї? Наскільки це взагалі доброзичлива історія для новачка, і що треба робити для того, щоб спробувати і не мати прям проблеми-проблеми, яка не пропустить тебе далі?

Треба розділяти чітко цілі й завдання, як і в будь-якій справі. Ти можеш піти потанцювати просто для себе, дослідити своє тіло, щось зрозуміти, але при цьому ти не будеш танцюристом Великого Театру. З керамікою те ж саме. 

Можна піти в студію, яких зараз багато, спробувати, займатися деякий час, подивитися — вона тобі піде не-піде, зіткнутися з усіма труднощами, пережити їх, прожити і кинути. Але для початку я раджу ходити в студію і не робити ставку відразу на кераміку як на бізнес і спосіб заробляти гроші. Я вже говорила, кераміка дуже примхлива, багато складнощів на тебе очікує. Після того, як ви якийсь час займаєтеся в студії, приходить розуміння, наскільки все це цікаво, наскільки в цій справі є що сказати, наскільки тут можна знайти власну мову, а потім вже дивитися за обставинами. 

«Відповідаю на питання, яке задають мені 500 раз на день: “чи можна обпалювати кераміку в духовці вдома? Не можна, люди!”»

Зараз набагато простіше займатися керамікою, ніж коли я починала. Є нескінченна кількість відео-туторіалів, маса інформації, бери і займайся. Виникне складність в місці і в печах… Відповідаю на питання, яке задають мені 500 раз на день: чи можна обпалювати кераміку в духовці вдома? Не можна, люди! Це було перше запитання, яке я колись задала одному дуже крутому майстрові. Він мені тоді не відповів. А зараз, коли я ніби як і сама вже майстер, мені хочеться йому це повернути і сказати: «Ага, не відповів мені тоді, не відповів!» Я всім відповідаю: «Ні, не можна, люди». Тому що тисячу градусів жодна духовка не видасть, а все, що обпалене до цієї температури, не є виробом, який можна використовувати в побуті. Не витрачайте свої сили даремно. У вас все упреться в піч, але як тільки ви зрозумієте, що вона вам потрібна, – будь ласка. Але до цього немає сенсу її купувати. Це дуже дороге обладнання. В принципі, все, що потрібно для кераміки, в Україні можна знайти. Особливо враховуючи, що у нас під боком тут Слов’янськ, який просто скарбниця, безодня і все таке інше. Там можна знайти все, що завгодно – і майстрів, які і піч зроблять, і коло гончарне зроблять, і все, що хочеш. Тому у нас немає проблем з тим, щоб почати займатися. Проблеми є з тим, щоб робити щось, на що буде попит, і знайти свою власну мову. Ось.

Цей потяг не зупиняється, але на цьому нашу розмову з Юлією Пилипчатіною, керамістом та ілюстратором з Харкова, засновницею майстерні “Tile-tile-testo” закінчено. Залишайтеся з нами! У наступному подкасті багато цікавого.

Фото матеріали взяті з відео у підтримку подкасту з Юлією Пилипчатіною та розміщені з дозволу автора.