fbpx

Обробка запиту

Епізод 5
60 хв
17 січня 2021

Про бандуру, злого пса та двадцяті

гість: Олександр Савчук
 
Hosted by Yurek Yakubov

Розмова з Олександром Савчуком, танкобудівником, видавцем, кобзарем. Як після танкобудівної освіти він зацікавився кобзарством, етнографією і почав видавати книжки.

У цьому потязі до нас сьогодні приєднується видавець Олександр Савчук. Людина, яка мала б збирати танки, а замість цього протягом останніх років збирає бандури і видає книжки. Про те, як видавати книжки і навіщо. Про те, чи наближає виготовлення інструмента власноруч до музики, про 3D-моделі і про злого пса в цьому подкасті.

Я, напевне, не буду тебе просити прямо переказувати фабулу того, що відбувалося, але мені завжди цікаві оці перехідні стани. Я так розумію, що вперше до виготовлення музичних інструментів, взагалі до кобзарського цеху, ти потрапив, ще коли навчався, правда? Коли, ще так сказати, мав би бути танкобудівником. 

Так, так. Це був третій курс ХПІ [Харківський політехнічний інститут — ред.], коли вже почалися спецдисципліни. Перші два роки це була загальна технічна освіта, чотири семестри вишки, фізика, все як треба, і я постійно думав: мені начебто і подобається, але щось не так. І, думаю, на третьому курсі вже почнеться безпосередньо танкобудування, і я війду в смак, зрозумію, для чого я цю математику вчу. І чогось цього на третьому курсі не стається.

В той же час, у мене брат філолог, і я бачу, що він читає, і я трошки цікавився. А культурологію у нас викладав Голозубов, царство йому небесне, і от він показав, чим можливо і варто мені було б займатися. А ще в ХПІ працює Михайло Красіков, він вів семінар по історії, з культурології, я їх відвідував. І в один момент я дізнався, що він їде в етнографічну експедицію до Карпат, везе всіх студентів, які хочуть, і тут працює така історія, коли є людина, яка строює певний контекст і  певні можливості. І от кажуть, мовляв, Красіков не за фахом, так би мовити, працює — він працює із майбутніми технарями, а йому треба було б в Академію Культури чи Університет, але він от створює ці можливості.

Так само як і Костя Черемський з фондом Хоткевича і Спілкою української молоді, вони також створюють оце середовище, яке особливо важливе для людей, яким 18-20 років, які вже ніби уявляють своє майбутнє трошки, починають визрівати, реалізовувати свої бажання, і в той момент їм потрібно потрапити до таких людей і зрозуміти, що їм потрібно, що їм непотрібно.

От, і власне, була така подорож. Це були гурти «Пуття», «Божичі», це були Карпати — Космач, 2003 рік, листопад. І ця поїздка багато чого змінила. А приїхав я уже звідти з питанням… Добре, ми там танцювали, побачили ці цимбали традиційні, які на коліна кладуться, а не стаціонарні, скрипку побачили народну, яку не до шиї прикладали, а на руці грали. І подумав: «А що в нас є?» Така була екстраполяція на Східну Україну, і в результаті зрозуміло стало, що, в принципі, все майже вибито в 20 столітті, але залишилася бандура. Щось таке незрозуміле, це така плутанина: академічна бандура, харківська бандура, старосвітська бандура, так ще й у нас є харківський кобзарський цех. З одного боку — це відкрита спільнота, а з іншого боку в неї є свої правила, і для того, щоб навчитися грати, треба зробити інструмент.

Але є всі можливості. Є ціла майстерня, є цілий Черемський, є купа заготовок, є весь алгоритм, процес. Костя лікар, але він дуже багато приділяє часу дітям, молоді, і так сталося, що мені дісталася дуже погана заготовка. Костя сказав, що Будник (а це був один з наших найкращих майстрів, якого вже немає в цьому світі) казав, що й дурень із хорошої заготовки зробить бандуру, а от з такої покрученої… І ми її робили півтора роки. Ну як, Костя показував, я повторював.

Вона, звичайно, не ідеальна, досить важка, ця голівка криво вирізана, але інструмент робочий, на ньому я навчився мінімально тому, що я вмію грати. І я зрозумів, що під час виготовлення все одно ти робиш якийсь зліпок себе в ній. Це певний виклик – зробити інструмент і грати. І от такий був жарт, що якщо ти зробиш інструмент, то ти вже майже на ньому навчився грати, і виявилося, що це не зовсім жарт, бо справді поки ти з ним працюєш, він стає… Ну, ти розумієш його параметри. Ти його під свої антропометричні параметри робиш — виготовляєш ту цезуру, відстань між струнами і все інше. І це от власне твій інструмент, зроблений під тебе. І це якийсь останній зойк оцього авторського… Ну от подумаємо, скільки у нас речей лежить вдома авторських. І зрозуміємо, що майже їх немає – ну може якісь… хусточка з вишитими ініціалами. Переважно в людей вже немає авторських речей. І це дуже працює, коли ти розумієш, що в тебе є річ якась, яка зроблена в одному екземплярі. Це щось, що для мене дуже важливо. 

Я хотів би зробити степбек. Коли танкобудівник їде в фольклорістичну експедицію… На що ти купився? Власне, що тебе зачепило найбільше і яким чином це переключення уваги відбулося?

Це не було так, що я прокинувся зранку і зрозумів, що я хочу поїхати. Я брав участь на першому курсі в конференції, писав статтю з культурології. Тобто я паралельно читав українську літературу з братом, підтягувався. Мені хотілося побачити цю автентику, побувати в колективі людей, які щось роблять геть інше, ніж я. Плюс мої спогади про бабусю, про життя в селі, і я, по суті, їхав туди в те ж село, тільки на Гуцульщину.

І тепер я їхав уже як дослідник. Тобто, я хотів бути в ХПІ дослідником і інженером, але дослідництво свій об’єкт на людей, на етнографію, на культурологію, і я побачив в цьому певний сенс. Я так хотів досліджувати і танки. Тобто, якась енергія на це спрямована була, але не було результату, не було відчуття задоволення, що ти взагалі живеш. Це таке дуже глибоке відчуття, що начебто життя повз тебе проходить. 

В чому твоє задоволення від цієї музичної і музично-мейкерської діяльності взагалі було? Це ж був досить тривалий період, який… ну, він ще є, очевидно. Я просто бачу, що інструмент використовується. Це завжди видно.

Це такі речі, які дуже важко пояснити. Я думаю, що тоді це співпало з моїм питанням самоідентифікації, самореалізації, отаких от юнацьких моментів. Це той час, коли хочеться долати виклики, ставити їх і реалізовувати, коли ти хочеш випробувати себе. Тобто фактично це такі ініціаційні такі речі… Я кілька років навчався в ХПІ, і розумів, що я докладаю зусилля, я отримую хороші оцінки, але це абсолютно не той напрям, яким я хотів би займатися. Це дуже екзистенційне відчуття, що життя пропадає, що… Не в коня корм.

В порівнянні з людьми 19 століття ми дуже пізні. Там 18-літня людина — це вже готовий чоловік, який може заводити сім’ю, бути господарем і так далі. Він так вихований, що він відповідальний, він все вміє робити. Для нас дітей городських все дуже розбалуване, і ми в 18 років тільки починаємо задумуватися — ну, більшість із нас, принаймні, у мене так було.

І тому от це так гостро сприймалося. І це не було абсолютно пов’язано з грошима… В мене їх абсолютно не було, і в мене була стипендія підвищена 27 гривень. Але звідки з’являлися гроші на ці поїздки… Пам’ятаю ще, ми платили по 10 гривень на день за проживання. Ми спали втрьох на ліжку з Красіковим, він був теж учасником експедиції. І абсолютно немає такого відчуття, що ми там щось недоїдали. Все було нормально.

Я пам’ятаю, що коли ми плавали з Красіковим Полтавською областю, то годували нас просто… Перше, що з нами робили, — це годували. У нас приказка була «ми фольклористи, дайте поїсти». Ти зрештою зсунувся у кобзарський цех, так? Наскільки зараз ти відчуваєш, що це був такий етап переходу? Чи це був самодостатній епізод, який в собі вже достатньо цікавого містить? 

Абсолютно самодостатній. Він був ключовим, я думаю, так. Коли я почав займатися бандурою, це вже був 2004 рік, в 2005 я нарешті зробив інструмент, почав грати.

Перше рішення серйозне, яке я собі дозволив, – це в шостому році, коли я закінчив таки ХПІ, я вирішив, що піду з аспірантури (я вже в аспірантуру ХПІ вступив) і буду рухатися по культурології, але так щоб було пов’язане з бандурою. І от я зі скандалом пішов з ХПІ і вступив до Каразіна, і моя тема була пов’язана з кобзарством. Якби я не займався бандурою, то я і не знав би про що писати.

Тому воно так все зав’язалося, що власне мій вихід на гуманітаристику вийшов через бандуру. Кобзарський цех, бандура — це люди, які зробили інструменти, й вони це вже не кидають. Це отака якась духовно-матеріальна зав’язочка, коли ти вже щось зробив, і у тебе з’являється амбіція. Це приблизно як люди, які виїжджають за кордон — це ніби люди, які тут нічого не зробили. Навіть дрібний середній бізнес – вони відчувають, що вони щось тут змінюють, як би це складно не було, вони сюди вкладаються. І потім виїжджати — це якось ну трохи не те.

Мені здається, що з бандурою так само. Ти вливаєшся, ти щось робиш, ти робиш інструмент, і потім у тебе з’являється відповідальність за те, що ти говориш, за те, що ти робиш, як ти співаєш. І ця спільнота, вона мовити на довірі базується, і вона ніяк не оформлена. І це був принциповий момент, що якщо це буде формалізовано, в громадську організацію наприклад, то все це перестане існувати, коли з’явиться печатка. От як воно існувало протягом століть, так воно має і зберегтися.

Знайомство з автентикою дало розуміння, що є справжнє якесь життя – ну справжнє, не те, що в Радянському Союзі було, а справжнє – те, як ми досліджуємо і бачимо, що це дві паралельні культури – «клубні культури Радянського Союзу», там де пісня народна була, і те, як співали в селі. Так само була радянська політична культура, те, як ми знали світ, і інше — так як було насправді: і дисиденти, й Розстріляне Відродження. Тобто тут уже з’являлась ця паралель, що насправді уявлення про Україну може бути іншим, що ми мало знаємо, що варто поцікавитися, подивитися в архівах, щоб зрозуміти, що так само як була прихована історія кобзарства, так само й багато іншого з історії України було приховано. 

Це приблизно та історія, яка тебе привела до видавничої діяльності?

Так, абсолютно. 

Як з’явилася ідея, що там було тригером? «Оп, отут треба взяти і зробити книжку»?

В десятому році я захистив кандидатську, а перед цим, мабуть, з п’ятого року, я почав трошки займатися видавництвом. Ну, по-перше, в мене були власноруч виготовлені книжки ще з восьми років. Я сам їх писав, тоді оформляли, зшивали. 

Пам’ятаєш першу?

Да, вона в мене там лежить, можна подивитися.

Ого! Що це було?

Це був детектив про чотирьох бурундучків. Це навіяно було звичайно Чіпом і Дейлом. Але це була абсолютно оригінальна історія, написана власноруч, пролініяна ще…

Я теж писав детективи. Тільки про щурів. Але в мене ніколи не йшло далі першої глави. Ти дописував те, що...

Я дописав.

Нічого собі.

У 2005 році в нас вийшла дуже непогана книжка з диском «Пісні з Волинської України». У цьому колі я працював і обертався, і перші книжки були пов’язані з етнографією, з фольклором. І є така Лариса Іванівна Новікова в нашій консерваторії, яка займалася фольклором Слобожанської України, і ми видавали книги. А до цього, до речі, за порадою того ж Красікова я в третьому році працював в друкарні, бачив, як це відбувається. Але я тоді взагалі не мав планів. Я нічого не планував. По-перше, я ще думав, що я буду на танкобудівному заводі Морозова працювати, танки будувати. Все це було знов таки дуже по-юнацьки. 

Cлухай, судячи взагалі з кількості книжок… Скільки зараз, до речі, всього...

Наших проектів вже, я думаю, три десятки. Взагалі те, що ми зробили – це вже півтори сотні. 

Півтори сотні за п’ятнадцять років? 

Так. Причому перші п’ять років там було дуже небагато видань.

Але, півтори сотні за п’ятнадцять років – це по десять книжок на рік. Не всі видавництва такого не надвеликого масштабу витримують такий темп.

Це мені подобається. І знов таки, я зрозумів, що все, що я хочу робити і роблю, воно мені має подобатися. Це певною мірою навіть сублімоване якесь відчуття чи результат, отака якась вітальна сила присутня. Ти тоді забуваєш і про режим роботи… Я навіть не уявляю, як можна у видавництві приходити з дев’ятої до шостої працювати. Звичайно, можна, але у тебе з’являється думка о дванадцятій ночі. Ти що, її не будеш її записувати, чи не підверстаєш підеш щось там? Це такий процес і це навантажує голову.

З іншого боку, у нас такі властивості мозку, що нам здається, що він вимикається, а він працює. Він рахує, він паралельно щось вирішує, поставлену задачу, і з видавництвом не було такого що от раз – я буду видавцем!

А в десятому році я вже мав певний досвід і працював у видавництві «Атос», яке я організував і там був редактором. Воно в десятому році благополучно розпалося. Я тоді захистився, і влітку мав прекрасне замовлення з Малої Данилівки. Там був художник, ім’я якого я досі не можу пригадати. Він такий із вусами, тридцять сьомого року народження, я приїхав до нього, біля ветінституту він жив. Він сказав, що хоче зробити альбом своїх художніх робіт, репродукцій. І мені треба було на них подивитись, їх фотографувати, це був цілий процес.

А гроші мав дати місцевий сільський голова. Ми до нього прийшли, він нас прийняв, сказав, що гроші є, і я тоді подумав: «Ну що ж я буду через якесь там видавництво пропускати гроші, 10% віддавати, коли я можу сам зареєструватися як ФОП» І за десять днів я зареєструвався як ФОП, отримав рахунок. Потім треба було податися в книжкову палату, щоб внести себе в реєстр видавців, отримати перші ІСБН-и, і я дзвоню цьому чуваку сказати, що я рахунок уже отримав, що можна угоду підписати на бюджетні кошти, а він мені досі не відповів. 

(сміється).

Але я йому дуже вдячний. Якби не ця провокація… Я інколи думав, може він мені приснився. Але потім я спілкуюсь з людьми, і вони да, пригадували, що була така історія, але ніхто не пам’ятає його прізвища.

І я зрозумів, що в мене вже є ФОП, мені требі виплачувати податки, мені треба чимось займатися, і ось перша книжка, яку я видавав, Стефана Таранушенка, вона власне була… її інтенція була в тому, щоби видати ті матеріали, які – або архівні, або виходили в двадцяті роки, і не виходили ніколи в одній збірці.

І от разом з цією першою книжкою ми започатковуємо серію «Слобожанський світ», і зараз буде виходити вже шістнадцята книга з цієї серії, це другий том спогадів Юрія Шевельова.

І з цією однією книжкою я вже відчуваю, що я повноцінне видавництво. І причому це «Видавець Савчук» пішло не тому, що воно «імені мєня» а тому що ФОП «Савчук» його найпростіше зареєструвати. Це було на другій групі єдиного податку, і книжкова палата дозволяє не писати на книзі «ФОП Савчук», а писати «Видавець Савчук», тому що некрасиво «ФОП Савчук». 

Але це страшно естетно, ну в реалі. Це, знаєш, такий олдскул найвищого порядку. 

Так, ще такого дореволюційного такого кшталту, і я зрозумів, що це певний (ну, невеличкий) виклик, в чому – що я своє прізвище там ставлю, і відповідно хто відповідає за все? Савчук відповідає. До кого претензія? Савчук. І тому це така близька форма комунікації з читачем, зрозуміла. Що є прізвище, і є видавництво, і багато хто писав спочатку, що це нескромно і так далі, а тепер я, скажімо, вже міг би організувати юрособу і зробити видавництво, умовно, «Кобзар», але я розумію, що вже пізно, і мабуть не треба.

І так воно пішло, і я з цією однією книжкою (це такий великий том, два з половиною кілограми) — я вже повноцінне видавництво, я приїхав на Форум видавців. Це був одинадцятий рік, як завжди осіння погода у Львові, і я стою в наметі на проспекті Свободи біля оперного театру, о цій порі ще дощ.. Але я видавець, я…

В який момент ти почав повноцінно розуміти: «Я це зробив»?

Це навернення і ось таке повнотіле відчуття, воно з’явилося тоді в одинадцятому році, коли вийшла перша вже серйозна книга. Тому що бандура і кобзарський цех – це більш приватно, інтимно і воно не сильно виходить назовні, а для мене воно так само важливо. А з видавництвом – да. Причому тоді я ж продовжував викладати в університеті і писати статті, їздити на конференції, і викладати, але я зрозумів, що кожна моя книжка — це все одно дослідження. Так виходить, що без навичок наукової роботи дуже важко. Треба знати, де архіви. Треба знати ази.

Найбільше, що я заробив за перші два роки, – це оцей соціальний капітал. Я об’їздив всі музеї в Україні, крім, до речі, Луганська і Донецька. Я всюди був. Там не склалося. Там я домовлявся про презентації, але якось не вийшло. А так я об’їздив майже всю Україну, і тепер, коли в мене стоїть задача якусь видати книжку, я знаю, що там от в Дрогобичі лежить цей архів. Мені варто просто взяти телефон і книжку, подзвонити, домовитися, бо з усіма більш-менш вдавалося нормальні стосунки побудувати, я сам в музеї працював заступником директора, в Сковородинівці, в 2010-11 роках, і знаю зсередини цю музейну роботу, що їм потрібно розумію, чим музеї живуть, архіви. І найважливіше, що відбулося тоді, – це от навчання, бо я ж без освіти. Є друкарський факультет у нас і у Львові, чи як він називається? Академія друкарства. 

До речі, оце те, про що я хотів спитати. Скільки взагалі факапів.. Ну, наскільки твоя видавнича діяльність стикалася з якимось… «От зараз все йде не так». Ти спотикався об якісь такі штуки? З юридичної сторони, з технологічної...

З усіх боків було… Я ж без досвіду приватної підприємницької діяльності. Я навіть не знав, як відкрити рахунок у банку. Абсолютно все було нове, але я зрозумів одне: що якщо у тебе є бажання і головна ідея, то все це можна докручувати. Як наші колеги, студенти в ХПІ, які математики абсолютно не знали, але порсалися у цих двигунах, машинах, і вони просто підтягували свої знання під свої бажання. В мене було навпаки: в мене бажання не було, а математика мені вдавалася.

Я зрозумів, що найважливіше – це твоя реалізація, причому ця самореалізація дивним чином співпадає з якимись, умовно скажемо, космічними законами, тому коли ти реалізуєшся – це не тільки від того тобі добре. Можливо, це не підпадає під категорії «добре» чи «погано», але воно просто стає на свої місця, і ти починаєш виконувати якусь функцію, яка потрібна не тільки тобі. Все знаходилось. Знаходилися люди, які помагали, розказували. Знаходилися люди, які допомагали інформаційно. І звідкись і гроші знаходилися. І в мене не було жодних капіталів на початку роботи, абсолютно. Оце моя доцентська зарплата була, яку я гатив повністю на це все… Допомога батьків – це був найбільший капітал. Я й не думав, за що оплачувати квартиру, і це був чистий варіант, коли я продав-заробив.

Тобто абсолютно натуральний зріст такий.

Абсолютно. Причому це здається парадоксальним, але я пам’ятаю, що в мене реально була одна книжка, яка в мене лежала вдома, яку я продавав, а потім з’явилася друга, а наступного року з’явилося одразу три книги, і я вже потрапив до Форуму видавців в приміщення, тобто я вже був як біла людина, і не під дощем, а вже в приміщенні, ще й на першому поверсі, і тоді вже мене починали знати.

Інтернет і фейсбук ще був не так розкручений. Я тільки в шістнадцятому році створив сторінку. А сайт у мене був з одинадцятого року, але сайт був довідковим. Тобто там не можна було замовити книгу, і я дуже недооцінював це. В одинадцятому році я нарешті зробив собі сайт, на якому можна було купувати книжки, і це був звичайно момент екстазу, коли через 3-5 хвилин після того, як я підключив собі Liqpay, у мене купили книжку.

А складності були наступного характеру: вийшли книжки, вони були досить специфічними, двічі вже отримали премію на Форумі видавців, дві ввійшли в десятку кращих видань в 2013-14 роках, але ці книжки купила якась критична кількість людей, і все, й вони лежать. І я знімав склад у знайомого на Холодній Горі, це така неопалювана хата була, але вона була на подвір’ї, і треба було пройти, а там був такий злий песик, і він мене не пускав постійно. І я думав: «Ну як же так, я не можу до своїх книжок пройти!»

І вони в мене мало продавалися й лежали, і я вже так думав… Ну, мабуть, це було заважко, бо у мене все ж таки була основна робота в університеті, і я завжди міг ще десь півставки знайти. А потім я так розізлився, що з’їхав з цього офісу-складу, і був вдячний цьому псу за те, що він був такий злий до мене, і коли я вже зняв офіс-склад, який зараз я тримаю, і з’явилися вже постійні витрати, і я зрозумів: «Все. От тепер я змушений…»

Йти далі.

Да, мені вже далі дороги немає, і в 2016 році я вже знімав склад… це був дуже важкий рік. Я зрозумів, що в принципі з моєю нішею й літературою стабільність продажу фактично однакова. Тому що купують люди не ті, які випадково побачили, й не ті, які проходили повз, а купують люди, які цілеспрямовано слідкують, які цікавляться і тільки якийсь сильний форсмажор повинен їх змусити не купувати. 

У скільки ти свою аудиторію взагалі в Україні оцінюєш? Скільки це людей?

Я думаю, кілька тисяч. Але для існування такого мікроскопічного видавництва цього достатньо. Зараз з’явились можливості: Світ Книги почав закупівлі робити. На жаль, нам не вдається туди потрапляти. Це такі можливості хороші, але через те, що на наші книжки я не завжди можу показати авторське право…

Це така нагла історія, що на Хоткевича я не можу зареєструвати авторське право, бо його твори вже суспільна власність, і майже у всіх наших авторів це така історія. Тому не можуть закупити наші книжки. Але ця кількість – може, її й достатньо.

А в 2016 сталося так, що знову все стояло, і видавали перший том Кричевського. Це була титанічна робота, з 2013 року поїздки по всій Україні, збирання творів, які в усіх архівах лежать, архіву власного в нього немає, тому що він виїхав під час війни і він викреслений з усіх підручників. Його дуже важко було шукати.

В мене помирає бабуся, і мені залишається дві тисячі доларів від неї, і я їх всі гачу на цю книжку. Тому що це для мене був момент психологічного якогось порятунку.

Був перший том задуманий, я його видав. Видали ми його невеликою кількістю, там двісті штук було. І він лежить. Я витратив на нього ці гроші, які в мене були від бабусі, книжка лежить, все погано, але воно якось вирулює. Воно вирулює. Очевидно, якесь бажання це робити — воно все це переборює. Мені це було дано як аванс. І я й далі такі везіння так сприймаю: от у мене щось вийшло зараз, і це певний аванс, який ще потрібно відпрацювати.

Фотографія Андрія Паславського

Я коли почав займатися іграшками, весь час чув: «Чувак, ми розуміємо, що цікаво змінити вид діяльності, але дерев’яні іграшки – це якийсь олдскул, чому не роботи?» У тебе не було таких питань взагалі: «Чому олдскул? Чому 1920-1930ті, як це?» 

Дуже цікаво, тому що на першій презентації нашої книжки в Києві я прийшов з такими картатими сумками нашими барабашовськими. Там книжки були, я приїхав на поїзді, прийшов якось так одягнений, зимова погода була, і я зайшов і сказав: «Куди поставити книжки?» Мені на кафедрі сказали: «Сюди» і спитали: «А коли професор приїде?» Тобто малось на увазі, головний редактор і представник нашого видавництва. Я спочатку не зрозумів питання, а потім зрозумів, що більшість людей мене уявляли десь за шістдесят, бородатого, в окулярах і так далі.

Але коли ви бачите стилістику видання 1920-х років, то це може виглядати консервативно, але точно не застаріло. Це смачно, це особлива мова. В цьому є величезний сенс. Це оце покоління втрачене, про яке ми не знаємо, яке багато робило, яке вже певним чином уявляло Україну, і вони це вже проходили, в них можна вчитися. І по суті вийшло так, що після цієї експедиції 2003 року я зрозумів, що Україна нікуди не ділася, що Україна є. Просто вона себе не проголошує, не вимовляє, не промовляє людьми, вустами її громадян. І люди не сприймають її як щось оригінальне, цілісне, цікаве, яке має свою історію, тобто це така інерція совка, і досі вона відбувається. І якраз оці 1920-1930ті – це якраз приклад того, як це могло бути. 

Я розумію направду, що ти кажеш, бо у мене є абсолютно чітке враження, що харківські 20-30-ті роки – це якийсь останній період культурних візіонерів, які мали абсолютно цілісне уявлення про те, як все має бути і реалізували його весь час. І в принципі з тих пір ми до таких об’ємів, до таких обсягів розуміння, формулювання в принципі не наближалися. 

Да, і важливо, що ці люди ще були суб’єктами своєї думки. Вони не були рупорами чи трансляторами, хоча, до речі, я от зараз пригадав питання про інструменти і про видавництво. По суті, і те, і те реалізує в мені моє основне розуміння мене – одне. Це трансляція.

Є одні люди, які безпосередньо є героями, які щось створюють і вигукують гасла, і їм неважливо знати навіть історію. У них просто такий моторчик, і вони це роблять тому, що така їхня природа. А в мене розуміння того, що я не лідер, я не можу бути ось цим от… Це своєрідний комплекс другої парти, як кажуть.

З іншого боку, для мене важлива ця трансляція, моя функція трансляції, тут транслюється це надбання пісенне й філософське – кобзарства. А видавнича справа, по суті, так само є трансляцією, це спосіб комунікації, коли у тебе не має контакту прямого з реципієнтом, а є опосередкованим через книгу, але він тим не менш дозволяє тобі комунікувати через століття, без прив’язки до живого спілкування. Людини немає, а книжка ще залишається.

І коли я дізнався про історію з Таранушенком, що він дослідив ці церкви, а потім був репресований, на мене ця історія справила величезне враження, на мене вона подіяла. По суті, це голос з того втраченого часопростору і простору культури. І спосіб якось донести це, я не знаю, як це відбувалося, мене такі речі надзвичайно захоплюють…

У тебе є відчуття того, що ти нарешті закриваєш потрібні проєкти, доводиш до реалізації?

Да. Тобто, якісь речі настільки потужні, настільки великі, що ти постійно до них звертаєшся. Скажімо, от наш проект, який зараз за підтримки УКФ реалізується – ця якийсь для мене наступний етап, як можна ще про це говорити, про втрачену культурну спадщину, але сучасними методами.

А можеш трошки тоді детальніше, що саме…

Коли Таранушенко досліджував церкви, з 1926 по 1933 рік, то він по суті встигав перед знищенням церкви дослідити її. Він приїжджав командою з трьох-чотирьох чоловік, вони обмірювали її, фотографували, піднімали архів церковний, шукали інформацію про побудову, архітектора; вибирали найбільш цікаві споруди.

Це було 180 споруд по всій Лівобережній Україні, в тому числі й на Харківщині досить багато. І вони встигали буквально приїхати перед тим, як наступного дня, через тиждень, через місяць церква буде спаленою. Ну і власне все закінчилося тим, що в 33 році він сам буде репресований, дивом буде збережено ці фотографії, ці креслення.

Він зробить копію креслень, перебуваючи вже після заслання в Курську, а в цей будинок, де ці креслення зберігалися, потрапить бомба. Оригінали креслень буде знищено, добре, що в нього була ця копія. Це було наче рука вела, що вони мають бути збереженими, і він через 20 років після заслання повернеться до Києва в 1953 році після смерті Сталіна і зможе написати оцю свою найбільш відому працю про ці дерев’яні церкви і подати в книзі креслення, описи, фотографії.

Це був 1976 рік, і він помирає в цей рік. Але він цей титанічний магнум-опис створить.

Він був різаний, не дозволялося у нас же слово «церква», ми називали її «монументальна дерев’яна архітектура». І вже згодом, коли ми побачимо рукопис цієї праці, ми зрозуміємо, що він втричі більший, ніж ця книжка, і що фотографії настільки високої якості на цьому склі, що можна зробити хороше велике видання. І видання вийшло, але вже в проекті з УКФ ми почали рухатися далі.

Ну добре, Таранушенко обміряв церкви в натурі, зробив креслення, фотографії, описи. Потім він за цими кресленнями намагався зрозуміти… там була так звана розбивка пропорційностей. Він намагався зрозуміти, чи є якісь закономірності між частинами церкви. І Таранушенко не прогадав. Він знайшов ключик майже до кожної церкви, яку дослідив.

Ми вирішили не зупинятися і продовжити хід думки Таранушенка. Якщо у нас немає цих церков, у нас є креслення, у нас є фотографії. Що ми можемо зробити далі, базуючись на цих описах і фотографіях? Ми можемо або відбудувати церкву, або зробити спрощений варіант відбудови – 3D-моделювання. На цьому проекті ми запропонували УКФ зробити 3D-моделювання п’яти основних найбільш цікавих церков, які описав Таранушенко.

Це зв’язка «книга–телефон». Читаючи статтю з фотографіями, описами і кресленнями цієї церкви, людина створює собі образ цієї церкви, уявляє, але більшість із нас не архітектори і не художники. Відповідно, уявити повноцінно, як це виглядає, ми не можемо, а коли ми скануємо QR-код в книзі, на екрані смартфона з’являється ця 3D-модель з текстурізацією, з оточенням, і людина може з нею комунікувати, може коло неї ходити, підлітати до бань, до хрестів, дивитися з гори на неї і розуміти в масштабі, які це розміри.

От в цьому теж одна із рис наших видань – ми завжди хочемо зробити щось більше, ніж просто книжка. Це завжди дослідження, це завжди якісь люди, це завжди пам’ять про когось. І це дуже багато персоналістичних видань.

Тобто ми знаємо, що був такий Хоткевич. Він щось важливе зробив, що не було опубліковано. Був такий Сковорода. Був такий Мартинович, був такий Шевельов і так далі. І по суті, ось такий персоналістський підхід, він вибудовує слобожанський світ і взагалі світ української культури 20-30-х років 20 століття, і 19 століття.

І мені здається, це зрозумілим стає, що Україна і українська культура – це не щось абстрактне, а конкретні люди, які щось робили. Мандрували, вимірювали церкви, писали, виводили українську мову на світовий рівень для розуміння в світі: це те, що робив Шевельов, – написав найбільше у світі дослідження української мови англійською мовою. Тобто для багатьох української мови просто не існувало – навіть для фахівців, для мовознавців. І я скажу, що це маленька крапля. Тут всім вистачить, тому я думаю, що треба, щоб було бажання.

Багато хто зараз в книжки не вірить. Добре було б зробити дослідження, як працює книга і наскільки її читають. От купили ви книгу, тисяча чоловік. І п’ять відсотків її раз – відкрили. П’ять відсотків її проглянули, а от реально скільки прочитало її? А потім з тих, хто прочитали, — як саме це на них вплинуло? Це досить складно, але я в це вірю досі. І я це називаю «книжкова гомеопатія». Це те, що точково працює точно. Це не те, що може працювати от як стріляють по площам, накривають. Це насправді дуже така точкова річ.

І знову таки, той же Красіков, він і створював ось це коло, через яке я міг щось про себе зрозуміти і стати іншим. Навчання треба робити, якщо це твоє покликання, але ми не можемо ніколи спрогнозувати, для кого це стане важливим, коли це стане важливим комусь.

Наскільки видавнича справа в Україні – це історія з простим входом для початківця? Що має зробити людина, яка вирішить — я хочу спробувати видати книжку. 

Абсолютно легко, доступно. Формально це дуже просто. Тобто, треба зареєструватися, отримати в книжковій палаті ІСБН-и. Зараз оці всі системи настільних верстальних систем редакційних доступні, ноутбуку тобі достатньо, щоб розробити макет для видавництва, сканер, принтер і комп’ютер.

А мережа книгарень нам дозволяє розповсюджувати книжки, робити власний сайт. Тут я проблеми взагалі ніякої не бачу.

І якби ми жили в сімдесяті роки, то ми би розуміли, наскільки зараз просто. Той нещасний самвидав, який на друкарських машинках десь друкували, скріпляли, переписували вручну люди… А зараз це просто рай для видавництва, видавця.

А з іншого боку, завжди коли у нас є можливості, то з’являється і профанація. Але іншого вибору немає, не можна сказати «Ти неправильний видавець». Зайве саме відсіється.

У порівнянні з іншими країнами у нас відносно невелика кількість видавництв, і відносно невелика кількість читачів, і ті гроші, які витрачає людина в генделиках, набагато більший, ніж те, що витрачається на книжки, ну і книжки – це все-таки активне сприйняття. Це зусилля зараз все менше й менше людина робить. Це означає, що людина живе краще, що людина живе в більш комфортних умовах, і як би не казали, що нам погано, хтось може пам’ятає 93-95 рік. Зрозуміло, що жити стало набагато краще людині – взагалі на землі і в Україні зокрема.

Але оце пізнання неактивне, воно мене часто лякає. В людини не розвивається фантазія. І до речі, питання з іграшкою – воно в тому ж  ключі теж лежить. По-перше тактильність, по-друге щось оригінальне, можливо, пов’язане з традицією, можливо, не пов’язане з традицією. І обмеження в фантазії, коли у тебе є пазл, який ти склав, і ти по-іншому не можеш його скласти, а з іграшкою ти можеш робити багато чого.


На цьому закінчуємо розмову з Олександром Савчуком — видавцем та бандуристом. Купуйте й читайте книжки. Така вам порада на сьогодні. Цей потяг рушить далі! Не перемикайтесь.

Фото матеріали надані героєм подкасту Олександром Савчуком та розміщені з дозволу автора.