fbpx

Обробка запиту

Епізод 7
31 хв
10 лютого 2021

Про бобра, рис та ліс

гість: Ігор Мироненко
  
Hosted by Yurek Yakubov

Це розмова з Ігорем Мироненком, керівником гуртка робототехніки, засновником відкритої майстрені "Бобри" у місті Суми.

У майстерні bobry.in.ua за роботою

Цей потяг сьогодні в Сумах. Ми говоримо з Ігорем Мироненком, засновником майстерні «Бобри». Про «Бобрів» ми дізналися зовсім недавно, вже коли готували цей сезон подкастів. Тож сьогоднішня розмова буде неочікувана для нас теж. Поїхали!

Це вже сьомий подкаст цього циклу, але перший, коли раптово це не мейкери, яких ми дуже добре знаємо, дуже давно, а люди, про яких ми дізнались буквально за останній місяць. Тому перше, що я хочу попросити тебе зробити – це в двох словах розказати про майстерню, як вона себе взагалі проявляє. 

Наша історія не така вже довга, ми як майстерня працюємо десь роки зо два лише. До того в нас була майстерня як то кажуть у гаражах, своє робили, що хотіли.

Але потім я навчався в Українській соціальній академії, і там було соціальне підприємництво. А я ще доволі давно, ще десь у 2000 році бачив репортаж про мейкер-плейси американські. І я думаю: «А чому в нас такого нема? Дуже хочеться». І я тоді почав вивчати тему і зрозумів, що в Україні таке теж є, і в принципі я ж читав і про Гараж Хаб, і про киян, і про одеситів, і я думаю: «А в Сумах такого немає», і мабуть через те, що це невеличке містечко, це не так просто зробити.

Далі все по науці було, ми пішли з опитуванням, пішли людей розпитувати. Перше питання від них було: «А що то таке?» Тобто, люди не знають, як це так, що це за місце, де є обладнання, куди можна прийти і щось робити. Власне, з цього все й почалося.

Друзі мене підтримали, ми стали розробляти концепт, і вийшло три напрямки: навчання, виконання робіт на замовлення (як ми раніше й робили), і власне, можливість дати людям працювати на тому обладнанні, що в нас є. Карантин наклав деякі обмеження, і всі ці три напрями розділились.

У нас є майстерня, де ми власне виготовляєм на замовлення – вироби, які нам замовляють. Тоді навчання: я до цього вів гурток з робототехніки, у Палаці Дітей та Юнацтва, і просто розширив формат. Мабуть, неправильно називати це гуртком, ми працюємо з об’єктивними технологіями. Вони на 3Д-принтері друкують. Електроніки тут не так вже й багато, більше поробки, підставки, полички, тобто такі «труди» на максималках  з використанням сучасних технологій. 

«Життя коротке й потрібно взагалі-то впроваджувати ті ідеї й проєкти, які хотів»

«Труди» здорової людини, так. 

Да, да, да, да. «Труди» здорової людини. Погоджуюсь, точно. І третій напрям зараз має такий консультативний тип, я онлайн проводжу заняття з людьми, які хочуть щось таке вивчити, наприклад, 3Д-моделювання, якщо дорослі це люди. І якщо є у когось якась ідея, ми разом збираємо такий підпроект… Є якийсь задум – зробити круглі рамочки, підрамники, бо квадратних достатньо багато, а круглих немає. Починаємо розробляти. Я навчив хлопця, як працювати в програмах векторних, щоб він міг це все розробляти. І він сам уже розробляє, і нам видає, і ми просто в майстерні виготовляємо. Сподіваюсь, коли карантин завершиться, він уже зможе самостійно  приходити й робити свої поробки на обладнанні.

«У мене є хлопці, які починали працювати з нами ще дітьми, а тепер уже офіцери, служать, і все одно приходять до нас. Це так круто».

Тобто фактично все навчання зараз перемістилося в таку площину скоріше проектування?

Так і є.

Слухай, але давай тоді повернемося на двадцять кроків назад. Ти казав, що і раніше був гурток. Що було взагалі спочатку? З чого ти увійшов в мейкінг, коли це було, яка в тебе освіта, скажімо? Ніколи не знаєш в Україні про людей, яка в них освіта, бо майже ніхто не працює за спеціальністю.

У мене вийшло якраз-таки більш класично. Я насправді працював за освітою. В мене вища освіта інженерна: «Процеси та обладнання хімічного машинобудування». І я працював в системі газопостачання. Розробляв проєкти великих підприємств газовидобувних, таких споруд. Бгато було цікавих проектів, коли ще наш сусід північний не був такий, як став зараз, потім… Мене там не влаштовувало те, що я там розробляв проєкти, але далі проєктної документації не йшов. Я не їхав на об’єкт, не дивився, як це потім виглядає вже зроблене, не навчався на помилках, тому що як я міг навчатися, якщо я не бачив, що роблять за моїми кресленнями.

І в принципі проєктний інститут, він був такої радянської ще закалки, з радянським підходом до інженерів. І після того, як мене у чотирнадцятому призвали на службу, а я офіцер запасу, після року служби в АТО я зрозумів, що життя коротке й потрібно взагалі-то впроваджувати ті ідеї й проєкти, які хотів. Так народився перший проєкт, який ще фактично втілювався в гаражах ще до майстерні. Це був «Бобер» — лежачий велосипед. Якщо ти дивився в мене на сайті, можливо бачив.

Так, так, так.

От, і мені ще зі шкільних часів подобалась така структура велосипеду, коли ти сидиш як в автівці, тобто така лежача посадка, мабуть це почалося з анімаційного фільму «Акіра». Це аніме, такий кіберпанк ще восьмидесятих років, й я бачив цей мотоцикл, який там був у головного персонажа – і хотів такий.

Той самий велосипед

Я взагалі люблю велосипеди, і власне я створив «Бобра» завдяки другу, який пригрів мене у своєму гаражі, надав мені простір, і ми того «Бобра» вдвох виготовляли майже півтора року.

А потім сіли… а оце якби було обладнання, якби було місце, де можна було б прийти, то можна було б швидше це все зробити. Власне, з цієї думки почалось «а чому б таке місце не зробити?» Стовідсотково в Сумах є люди, які теж хочуть реалізувати свої інженерні ідеї і не можуть. І ця ідея отак от закралася, а вже у сімнадцятому, коли я навчався у Банківській Академії, вона визріла в відкриту майстерню «Бобри», яка власне зараз і існує. Вже напів-онлайн.

«Якщо в тебе плани на рік, саджай рис. Якщо плани на десятиліття, саджай ліс». А якщо в тебе плани на все життя, то працюй з дітьми, виховуй їх і тоді все буде добре».

Це страшенно цікава історія, бо ми багато знаємо про те, як існують мейкер-спейси в умовному там Києві, Харкові, Львові. В містах, де півтора мільйони людей, або більше. Де в принципі «групи по зацікавленнях» дуже великі. А що відбувається в Сумах? Чи є взагалі запит якийсь суспільний на такі штуки? Де він лежить? Це дитяча освіта або це люди з хобі? Що там відбувається?

У такому маленькому містечку я стикнувся з тим, що дорослі люди – їм це цікаво, але в них є свої невеличкі простори, бо тут же все набагато дешевше, можна там гаражик прикупити за копійчини, і в принципі ці мейкер-плейси існують, та вони цього не знають, що вони так називаються.

І ми ж починали з гаражів, і я знаю, що там в сусідніх гаражах відбувається, де там і поліграфія стоїть, де там і цех – кують там метал, дуже багато цікавих просторів. І я зрозумів, що на отакому дорослому тлі конкурувати не дуже вийде. Тут немає такого запиту.

А от дитяче і сфера, коли батьки разом з дітьми щось можуть зробити разом, це мабуть схоже на ваш дитячий гараж [Маленький гараж — проєкт резидента гараж хабу і автора циклу подкастів «Цей потяг» Юрека Якубова; місце, де діти з батьками роблять механічні іграшки— ред.]. Я от спостерігаю за вами, дуже цікаво, коли ви з дітьми щось таке витворяєте, цей крабіжник, це щось неймовірне [Крабіжник — одна з авторських іграшок Юрека]. 

Дякую.

От, і віршик твій взагалі пісня. В мене жінка композиторка, музикантка, і вона пише пісні, і вона така: «О, який гарний віршик!» Вона з цим працює часто.

І в принципі я так і перейшов до роботи з дитячою аудиторією, я більш тісно почав співпрацювати з палацом, ще з одною дитячою школою, Школа Архітектури та Дизайну. І виходить так, що тут два напрями – викладацький, коли ми з дітьми вивчаємо програми для 3Д-моделювання, створення керуючих програм для верстатів тощо, і мейкерська сторона, ось ми нещодавно брали участь у робофесті сумському, було три наших проєкти, які достойно представили нашу команду.

І в мене вже в принципі з дітвори створилась така група, на яку можна покластися, якій можна дати якийсь проєкт, і вони його доведуть до кінця. Я б не сказав, що це діти, бо це десятий-одинадцятий клас, і ще пару років, і вони вже будуть дорослими дядьками, й якщо це в них залишиться, я ставлю на цих хлопців, що це будуть постійні резиденти нашої майстерні. 

Це по-моєму взагалі прекрасний спосіб виростити собі аудиторію в тому числі. Не багато в кого є такий прямий доступ. Це прекрасно. 

До речі, я викладаю уже з 2007 року, і в мене є десь п’ять дітей, якими я пишаюся, і двоє з них зі мною співпрацюють за різними проєктами. Це круто. Вони вже позакінчували університети. Зараз один служить. Він пішов далі офіцером. І вони приходять, це… ну це круто.

Знаєш, як в китайському прислів’ї: «Якщо в тебе плани на рік, саджай рис. Якщо плани на десятиліття, саджай ліс». А якщо в тебе плани на все життя, то працюй з дітьми, виховуй їх і тоді все буде добре. Якось мені це дуже сподобалось, і я намагаюсь в цьому ключі рухатись. 

«Цифровий продукт, так, а хотілось матеріального, щоб там все щось рухалось…»

Як відбулося переключення? Ти казав, що це була школа соціального підприємництва. Так? І ти прийшов туди з іншою ідеєю.

В мене ще є напрям, який виріс теж із навчання. Я роблю анімаційні фільми. Такі прості, рекламні. Нічого надзвичайного, це звичайна перекладка в тому ж афтерефектсі. І я подумав, а чому б не створити таку невеличку студію, яка буде робити мультики? Але потім я зрозумів, що мені хочеться… Пригадав свою освіту, це ще й інженерна складова. Коли я зробив велосипед, коли я на ньому поїхав… Це таке відчуття, важко з чимось порівняти. Можливо, якийсь такий адреналін від того, що ти створив щось, чого раніше не було. Ти наче такий – мейкер? І оцей кайф від цього…

І я зрозумів, що мультфільм мультфільмом, це добре, але це все не пощупаєш руцями, тобто це все таке якесь… Цифровий продукт, так, а хотілось матеріального, щоб там все щось рухалось… До речі, з велосипедом у нас була дуже цікава історія. Ми їздили на табір велоконструкторів, що проходив у Черкасах, і там були хлопці не тільки з усієї України, а ще й із сусідніх держав. І всі вихвалялися своїми поробками велосипедними, і там я тричі відчув оцей кайф, коли ти вперше сів на велосипед.

Так, так, так, звісно.

Розумієш, про що я кажу? Дев’ять тобі рочків, тебе тато посадив на вєлік, ти вперше, вперше втримав рівновагу! От, а там три різних машини, й зовсім по-різному ними треба керувати, і ти такий… І я хочу це передавати дітям, щоб вони теж так загорялися, і у них теж був такий досвід. 

«Школа — це можливість безкоштовного доступу до якихось базових навичок»

У твоєму навчанні, у роботі подальшій, десь взагалі зустрічалося це питання, яке мене цікавить дуже давно? — Уся наша освіта, вона якось відірвана від життя – і університетська, і багато в чому шкільна. Зустрічалося тобі взагалі відчуття, що так, ти робиш якісь реальні речі, розумієш навіщо тобі ці знання, які ти набуваєш, навички...

Так.

Де це взагалі ставалося? 

Я з цим стикаюсь постійно, тому що діти ж приходять до мене і студенти коледжів сумських і школярі, і вони… от приходе й каже: «Ну навіщо вони нам це розповідають? Ну це ж той…». Я їх намагаюсь налаштовувати на те, що, шановні, дивіться, це можливість безкоштовного доступу до якихось базових навичок. Так, вони подаються якоюсь такою… Справа в тому, що дійсні знання ніколи не даються ось так: «Бери і всьо». За справжні знання треба боротися. Треба їх виборювати, це ваша мета – здобути себе, перш за все.

І зважайте на школу не як на те, де вам щось там дають так, щоб ви стали членами суспільства якогось, яке замовив якийсь інший замовник, тобто держава. Фактично це так, держава замовляє системі освіти певних громадян, які потім будуть працювати в своїй державі. Ну, так – інженерно якщо подивитись.

Я кажу, а ви шукайте в цьому інше. У вас є доступ до фізики, у вас є доступ до хімії. Якщо вас це не цікавить, у вас є доступ до мов тощо.

Зараз світ відкритий, зараз багато інтернету. І ви оце до мене на гурток ходите, вивчаєте блендер. А ви знаєте, кажу, у мене отакий список того, що я ще хочу по цьому блендеру передивитись, щоб потім це дати вам і самому навчитись. Мені дуже цікаво. Тобто, ви можете всьому чому захочете навчитись самостійно. Але перш за все вам треба визначитись, чого ви хочете. Як тільки ви визначаєтесь, ви потім знаходите місце для всіх оцих елементів. А те, що система освіти не ідеальна – так світ не ідеальний. 

Слухай, а коли у тебе сталося взагалі розуміння, яким чином… що відбувається в голові в той момент, коли ти розумієш, що ну типу: «Ні, так як раніше уже не вийде. Дослідницький інститут вже не працює, це не робить щастя», да? Це не працює таким чином, як має працювати діяльність.

Я кажу, для мене переломний момент дуже яскравий – це 2014-й рік. Це моя поїздка до АТО, це служба з тридцятьма хлопцями, які іноді старші зі мене, котрими доводилось керувати.

І, дивлячись на дядьків, яким п’ятдесят років, я зрозумів, що багато з них всередині залишилися вісімнадцятирічними хлопчаками. Там я дуже яскраво помітив, що вік у паспорті і вік в голові — це дві різних частини.

І я зрозумів, що до цього року я якось так спав. Мені було комфортно. Гроші капали, якось там ходив на роботу, цікаві друзі… Ну щось таке «сім’я-дім, сім’я-дім». І «та колись зроблю те, та колись зроблю те», і вже там я сидів й думав: «та коли ж  я це зроблю, коли уже осьо, уже рочків-то не вісімнадцять, під сорок уже підтікає так, да?» Тобто треба…

І тоді я повернувся, і я зміг попрацювати в інституті – місяці два. По-перше, я вже не той інженер був, що тихенько сидів за комп’ютером, а ще раніше за кульманом і так спокійно… Я звик командувати і якось… Я не міг себе повернути в ту сферу.

І тоді я вже кажу: «Всьо, не хочу». І я пішов на вільні хліби.

Ми з друзями зробили ЧПК верстат самі і почали виготовляти вироби на замовлення. І я зрозумів, що такий формат мені якраз тоді був і потрібен, що я менше спілкувався з людьми, у мене коло спілкування було — декілька друзів та родина. Я зранку пішов до гаража, попрацював, поробки роздав й повернувся додому.

Потім я знову соціалізувався, тому що природа бере своє, мені потрібне спілкування й увага, це я дуже люблю, тобто… Я тоді кайфую і розвиваюсь, тобто я розумію, що ми соціальні істоти, нам треба бути соціальними. Тобто чотирнадцятий рік…

«Світ то є хаос, і він буде завжди. А нам треба знаходити в цьому хаосі сходинки, щоб підніматися вгору»

Наскільки далеко зараз  можуть простягатись плани твої щодо майстерні, щодо освітньої діяльності? Наскільки сильно карантин твій потік якихось подій перервав, чи просто це була якась трансформація, яку можна було нормально якось осідлати і рухатись далі? 

Колись, навіть не колись, а в Іграх Престолу, один із персонажів – Мізинець, здається, сказав, що: «Світ то є хаос, і він буде завжди. А нам треба знаходити в цьому хаосі сходинки, щоб підніматися вгору».

Тобто, треба мати план, але розуміти, що ніколи нічого не піде за планом. Тому я до цього навчився ставитись філософськи, ну карантин і карантин, значить, будемо працювати в іншому ключі. Значить, більше уваги приділимо Інтернету, значить, зараз я почав – не дуже активно, теж там свята, тощо – я хочу розвинути Ютуб-канальчик свій, вже почав його наповнювати матеріалами.

Гравітаційна іграшка з фанери

От, по блендеру переклади зараз роблю, по мейкер-плейсингу хочу теж робити – як поробки роблять. Я не дуже задоволений тим, що ось останнє відео, яке я виклав, треба формат трішки по-іншому подати, але це таке.

Друге – з майбутнього – недавно спілкувався з одним приятелем, теж сумчанином, і він теж такий активний. Він більш дорослий, йому під п’ятдесят, але у нього цікаві ідеї щодо освіти в регіонах більш глибоких, тобто туди от – районні центри.

І ми з ним, шуткуючи ніби, подумали, але ідея добра: зробити Бобробас, тобто Бабробус – автобус, в якому буде, наприклад, стояти лазерний різачок невеличкий, декілька 3Д-принтерів, ноутбуки, і отака машина, яка може рухатись, переїжджати з місця на місце і власне організовувати показові якісь майстер-класи… Ну, воно вже буде навіть трішки зі сфери розваг, але це буде і популяризація цих ідей, і щоб люди мали можливість побачити як мінімум, як це працює, і замислитись, чи можливо створити такі штуки в регіонах. До речі, він подає зараз на грант, щоб в трьох місцях зробити ці мейкер-плейси невеличкі.

Це Сумська область все?

Так, це по Сумській області. Я не знаю, як в нього вийде, але ми з ним прописали все обладнання, яке для цього необхідне, і якщо вийде, то я буду з ним співпрацювати, навіть якщо це буде не у форматі «від бобрів», а він своє власне, під своїм брендом якось заведе, я не проти. Просто будем співпрацювати. Тобто я відкритий, мені не важливо, як це буде, хто це буде, але важливо, щоб це було, о. 

Спитаю про три найважливіші речи, які з тобою стались після того, як ти власне змінив сферу діяльності.

Здобутки, можна сказати так, да? Ну, перше це те, що ми якраз в цій соціальній академії змогли виграти невеличкий грант власне зі своєю ідеєю. Ми його використали на придбання додаткового обладнання. Це вже круто.

Друге – це те, що я зміг провести декілька виставок поробок у Сумському Центрі Підтримки Бізнесу під час їх акцій. Я з ними зараз в принципі тісно співпрацюю на різних майстер-класах, вони запрошують, ну круті хлопці теж, молодці.

От, і третє – відкриття невеличкої студії для дітвори «Бобробот». Тобто раніше я викладав анімацію, 3Д-моделювання і все. Це в мене був мій формат. Але потім і дякуючи начальству місцевому, воно відкрите до всяких таких новаторських штук, ми створили цю студію «Бобробот», де хлопці можуть створювати власні поробки і потім з ними що хочуть, те й роблять. 

«І я кажу дітям: якщо ви навчитеся робити це хоча би як я, ви зможете зі мною конкурувати і заробляти собі на життя. Але ви можете мене перевершити!»

В принципі, зрозуміло з того, як ти розказуєш, що змінилося в тобі для того, щоб ти поміняв вид своєї діяльності. А що в тобі змінилося після того, як ти поміняв вид діяльності? От твоя робота в майстерні, твоя робота з дітьми оця освітня, що вона в тобі поміняла? 

Більш, як то кажуть, мабуть, приземлила, тому що тепер коли я дітям щось розповідаю, я кажу: «А ось цим я заробляю на життя». І вони такі: «Чо, серйозно?», а я кажу: «Ага». І оце якщо ви навчитесь робити це приблизно на тому рівні, як у мене, ви зможете конкурувати зі мною. А у вас більше часу, ви тобто молоді, у вас мізки працюють по-іншому, ви зможете мене перевершити. І це круто.

А зараз я… Я аж задумався, ти знаєш. Тобто, ти спитав, а я оце тепер і думаю. А насправді..? Розумієш, мені дружина каже, що ми вже давно не відпочивали. А я дивлюсь і кажу: «Так а тобі хочеться відпочити?» Мені відпочивається, коли я спілкуюсь із дітьми, щось із ними роблю. Мені відпочивається в майстерні, коли я щось створюю. Тобто так.

А вона каже: «Так а класична відпустка, поїхати кудись?» «Ну, давай, – кажу, – можна буде, але я там буду сумувати».

Тобто змінило те, що я живу цією майстернею, живу поробками, живу проєктами. А один з крутих проєктів, яким я теж пишаюся, це співпраця з компанією «Смарт Оазіс». Це кияни, які зробили… Ну, вони роблять воду з повітря, якщо дуже коротко.

Вони в чотирнадцятому році для Дубаю зробили такий грибочок, який з повітря на пляжі добуває дистильовану воду за допомогою сонячної енергії. І для нас, може для нашого регіону, це так «а нащо таке робить», а у них же там сухо, а в повітрі багато води.

Зараз вони розробляють цікаву концепцію, і я з ними співпрацював минулого року, зробив їм руку-маніпулятор власної конструкції.

Вони розробляють Смарт-Оазіс Фарм. Це контейнер, в якому вирощують салати. І хлопці кажуть, що вони за собівартістю можуть конкурувати з тими, що вирощені на відкритому ґрунті, й можуть працювати цілодобово. От контейнер, закопаний під землю в ґрунт, зверху сонячні панелі,  додаткова енергія подається, і все, далі там замкнутий контур, і у майбутньому навіть хочуть зробити, щоб там не було присутності людини, тобто посадив салати і прийшов забрав салати через якийсь час.

Це от третій напрямок, про який я казав, де є консультативний такий момент, бо вони в Києві, я тут, і ми спілкуємось через Інтернет. Власне, я створюю тут – наприклад, ту ж руку ми робили, і я відправляв їм потім поштою, а так все проходить, знаєш, в такому форматі: всі зібрались в чаті, обговорили, кожен взяв свою частку роботи. Ну, що я тобі розповідаю, ти це все прекрасно знаєш, як це працює.

«Треба мати базу знайомств і організовувати під певні проєкти невеличку вертикаль, щоб з горизонтальних структур під конкретний проєкт з чіткими дедлайнами був прописаний вертикальний слот».

Слухай, у мене таке напевне що завершальне питання направду: ти дуже багато говориш про якісь сумісні проєкти з різними людьми, з різними компаніями. Наскільки це широка історія, наскільки взагалі проєкти не на одну майстерню, «не на одну одиницю», це часта історія в твоїй практиці? Наскільки взагалі для тієї спільноти, з якою ти працюєш, наскільки для Сум це нормально? 

Я зрозумів, про що ти. З горизонтальними зв’язками так і є. І в принципі не скажу, що завжди все гладко виходить, тут ти правий, іноді і затримки відбуваються, і щось… не зрозуміли однин одного.

Але для себе я вирішив так, що треба просто мати базу знайомств і організовувати під певні проєкти певну невеличку вертикаль, щоб з цих горизонтальних структур під конкретний проєкт з чіткими дедлайнами був прописаний вертикальний такий слот.

Тобто, робимо ось цей проєкт. Керуючий фактично той, хто направляє все, той, хто подав ідею. Супер. Тепер ти командир, давай, рухай далі. Ми будемо тебе слухати, підпорядковуватися й намагатися виконати всі свої обов’язки. Проєкт закінчується, всі знову розсипались, хтось подає нову ідею і… Я думаю, що це буде такий… ну, воно не дасть системі зацементуватися і якось стати нудною і нецікавою комусь.

Але оця орієнтація на те, що проєкт повинен бути завершений, – я вважаю, це дуже важливо. Тому що в мене є декілька проєктів, які так і зависли незавершеними. Дуже шкода їх, хочеться їх добити. Але то немає часу, то ще щось заважає. Ну і знову ж,  намагаюсь до цього ставитись філософськи і все ж таки орієнтуватись на оцей маяк: проєкт має бути завершено, а потім беремось за інший. 

Скільки зараз людей з тобою працює? От ваша команда.

Наша команда – та, яка постійні резиденти – це чотири людини. Ну, бачиш, вийшло так, що, здається, майстерня «Бобри» вона ось – це чотири людини. А навчання це ж у мене… Я відокремився від Бобрів, бо викладаю лише я, хлопці займаються більше виготовленням замовлень. Тут я співпрацюю ще з двома організаціями: з Палацом Дітей та Юнацтва й зі Школою Архітектури та Дизайну, а там виходить іще п’ять, а в палаці взагалі дуже багато людей. Якось так. А, ще ж недавно почав співпрацювати з київським  Броботсом [Brobots School, приватна школа повного дня — ред.] Вони мене взяли викладачем, і я теж дітям київським викладаю ті ж самі предмети, що своїм.

«У дошкільній освіті ти більш вільний: створив власну програму — і працюєш за нею»

Плануєш якось освітню історію розширювати? Тебе вистачає зараз на те, як ти бачиш таку освіту?

Я хочу її структурувати. Позашкільна освіта взагалі це такий класний майданчик, де ти вільний. Якщо в школі або в університеті ти маєш працювати за затвердженою програмою, то в позашкіллі я створив власну програму і в принципі за власною програмою і працюю. І мені дозволено інтерпретувати її, як я захочу.

Наприклад, от зараз нас зацікавив VR [Virtual Reality – ред.]  з хлопцями. Я кажу, давайте будем вивчати VR, плануємо в майбутньому для палацу купити VR-шолом, і саме з точки зору створення 3Д-контенту в VR-просторі. Тобто, не просто гуляти там як то знаєш, в ігрових всяких центрах є, а саме щоб дівчата, які гарно після художньої школи малюють, я кажу: «Так а чому б вам не спробувати малювати ось так?» — перед собою, десь там в просторі. Вони хочуть це.

Мені подобається вектор, мені подобається те, як це все розвивається. Єдине, чого зараз не вистачає, — це якоїсь структури. Можливо, це й добре, а все ж таки хочеться… Ну, я думаю, що воно зараз складається потихеньку. Ця програма, що я написав, я її вдосконалюю зараз, і потім приведу до такого формату, що її можна навіть буде давати комусь, якщо хтось захоче її брати за основу. 

Клас. Дуже вдячний за відповіді. Страшенно радий – ще раз – познайомитись, я думаю, що десь найближчим сезоном треба буде таки нарешті скататись до вас – після локдауну й інших «наших радостей», і ви заїжджайте тоже. Ми страшно любимо гостей, страшно любимо взагалі показувати-розказувати, так що я сподіваюсь, далі теж не загубимось. 

Це були Суми, майстерня “Бобри”, Ігор Мироненко, і цей потяг їде далі на Івано-Франківськ. Не перемикайтесь, зустрінемося наступної серії!