fbpx

Обробка запиту

Епізод 9
38 хв
17 березня 2021

Про малу академію наук та велику місію

гість: Сергій Камінський
 
Hosted by Yurek Yakubov

Сергій Камінський робить ризиковий стартап по екоенергетиці, планує перше в Україні роботизоване виробництво. І ми говоримо про купу цікавих речей...

Герой нашого подкасту сьогодні – Сергій Камінський

Привіт! Це знову “Цей потяг” і Юрек Якубов. Ми все ще в Івано-Франківську і сьогодні говоримо з Сергієм Камінським прямо у нього в лабораторії, де він з командою працює над проєктом нових акумуляторів. Про освіту, про дітей, про проєкти і про гру сьогодні в подкасті.

З Вами я дуже хотів почати з короткої фабули. Чим ви займалися на початку: від освіти і як Ви прийшли до проєктів, якими Ви займаєтесь зараз. Бо для України такі проєкти виглядають прямо скажемо трошки попереду…

Я не знаю, що Ви знаєте про мої проєкти. Як би там не було, давайте я в двух словах розкажу. Звати мене Сергій Камінський. Я людина. Навчався в школі гарно, навіть дуже гарно на початку. Потім з перемінним успіхом. Як закінчував школу, був вибір, куди йти. Мені подобалася економіка. Я хотів на економіку. Але потім так якось сталося, що я пішов навчатися в інститут суднобудівний, в Миколаєві. Власне, в мене два таких потяги… Напевне, я відчував з дитинства потяг до двух речей: до економіки і до інноваторства якогось. Я з дванадцяти років займаюсь винахідництвом. В мене навіть посвідчення є. Ну, власне, отак. Після інституту зайнявся бізнесом. Почав проєктувати, виготовляти обладнання для індустріальних цілей. Це і для харчової промисловості – конвейерне обладнання. Створив два заводи. Повністю, моє проєктування, мої креслення. В мене і конструкторське бюро було. Завод по виготовленню… тобто, там повний цикл в нас був. Від проєктування, виготовлення і до пуско-налагоджувальних робіт. Але в 2014 році я зрозумів, що щось воно не те. Не подобається мені. Це якісь речі, які ми робили… вони такі буденні. Я все ж таки налаштований на якісь речі загоризонтні. І я почав продавати те, що в мене є. Віддавати, продавати і переходити на інший рівень зайняття для себе. Я пішов взагалі вчителем в Малу Академію Наук. І в той рік, коли я переходив в Малу Академію Наук, обороти в мене в компанії становили десь півтора мільйони доларів на рік. Це не якісь захмарні кошти, але в принципі я був небідною людиною й міг собі дозволити гратися в ігри. І я почав гратися в ігри. Спочатку з дітьми грався. Малу Академію Наук взяв під фактично патронаж – Олександрійську філію Кіровоградської області. Далі в тому ж 2014 році ми зайняли всі перші три місця в такому, самому топовому конкурсі серед юних науковців «Це Майбутня Україна» – перше, друге і третє місце в різних галузях. Ну і потім вже я думаю, що з тих наших перемог і почався десь якийсь ажіотаж навколо наших робіт. Багато там було і уваги від засобів масової інформації, а ще й потім коли у нас пішли міжнародні якісь перемоги, то, власне, такий пішов розголос, і є завжди у такому дві сторони медалі. І у певної популярності є також дві сторони медалі. Не завжди гарно впливає така от відомість на дітей в підлітковому віці.

Є таке російське слово «зазвіздівся».

Ну, так, так. Тому навіть з таким досвідом… власне, дорослим людям дуже тяжко, я скажу, майже неможливо справлятись. А в підлітковому віці це взагалі така проблема. Паралельно з цим я бачив, що треба підключати науку, реальну таку дорослу науку до робіт дітей. Тобто, я поєднав, скажімо так, незашореність та дитячу, юнацьку відкритість і знання і досвід науковців.

Я, власне, хотів спитати: по-перше, чому першим таким поворотом на цьому шляху були діти, а по-друге, чим робота з науковцями молодшого віку відрізняється від роботи з такими більш усталеними науковцями?

Чому з дітьми? Тому що мене – ну, є таке слово – «перло», знаєте. Можливо, воно таке не досить гарне. Мені дуже подобалось свого часу, коли мені там було одинадцять, дванадцять-тринадцять років займатися такими дослідами самому. Я сам, власне, з Малої Академії. Тому я вирішив… Можливо, це був такий період середнього віку, або ще щось, але все зійшлося разом з нашою революцією чотирнадцятого року, і це якраз такий переломний період був для того, щоб переосмислити те, що ти вмієш. І, власне, коли ти стоїш на якомусь роздоріжжі, краще відмотати і відступити на ті позиції, коли ти ще мав якусь уяву, або впевненість в тому, що тобі потрібно. Тому що абсолютна більшість людей (і це головна проблема) вони не можуть відповісти на таке просте питання: «Що тобі хочеться?» Звичайно, на поверхню одразу спливають ті відповіді, які зазвичай запрограмовані у більшості людей. Це машина, квартира… Але це поверхнева піна. Якщо все зняти і спитати, що насправді тобі хочеться, то дуже мало людей, дуже мало людей зможуть на це відповісти. Тому я відмотав і прийшов до того, що мені треба повернутись в дитинство. І я пішов… в своє дитинство. Мені було нібито дванадцять і тим, хто був навколо мене, було дванадцять. І я відчував себе… Чим відрізняється? Ну, звичайно, головна проблема – те, що ти не маєш досвіду. Досвід – це вагома така штука. Я навіть скажу, це принципова штука, яку має знати людина. Але як і кожна річ в цьому світі, досвід має дві сторони. Він тобі допомагає, і він тобі може й заважати. Тому що досвід – це певне обмеження. І треба ламати ці бар’єри, брати дитячий оптимізм, навіть незважаючи на те, що ти не знаєш, і поєднувати з реальними цифрами, з реальним досвідом, але при цьому не давати оцьому досвіду з його іншим багажем, який тягнеться, можливо, навіть тягарем в певному сенсі, впливати на оцю відкритість юнацтва. Оце, власне, те, що я в собі культивую все своє життя – це не дати можливості оточуючому середовищу вплинути на мене і залізти всередину мене своїм корінням. 

Що підтримує? Це, власне, досить серйозний внутрішній опір, і є, очевидно, багато речей, які зовні тиснуть. Що підтримує цей опір всередині?

Ну, по-перше, я все ж таки думаю, що це якісь дар мій від природи. Я за це вдячний. Не знаю, чи це збіг обставин, чи співпадіння генів, які як раз зійшлися. Основну свою роботу я провів (власне, я й зараз веду такий важкий бій з собою), але роботу над собою… я почав ще в інституті в гуртожитку, де я жив аскетом. Один в кімнаті. Я перечитав, по-перше, дві тони книг, починаючи від Древньої Греції і закінчуючи Шопенгауером. І, власне, це мені також допомогло – читати більше. Читати і спілкуватися з розумними людьми, навіть коли вони вже давно померли. Ну, наприклад, ми з Сенекою дуже класно поладили свого часу. А Шопенгауер він взагалі був мій такий вихователь, вчитель. Хоча багато людей мають таке хибне уявлення про Шопенгауера, але це та людина, яка навіть мене до Біблії привела.

З ким найбільше сперечалися?

З ким сперечались? З мамою, звичайно, внутрішньою мамою. Для кожного внутрішня мама – це той перший і, напевне, головний дракон, з яким треба боротися. Ну, звичайно, без генерування якоїсь образи на маму, тому що мама це робила підсвідомо, вона не усвідомлювала ті речі й ті обмеження, які вона вкладала і вкладає зараз, і в цю ж секунду мільйони мам вкладають обмеження в голови своїх дітей, хибно думаючи, що вони їм допомагають. 

Під час роботи з дітьми, з підлітками, очевидно, Мала Академія Наук це який вік?

З тринадцяти до вісімнадцяти років. 

Це, просто, моє накипіле, я з меншими, звісно, працюю. Але менше з тим. У мене дуже багато претензій до української освіти. Є у вас такий свій пул запитів до української освіти. Знаєте, «от цього не вистачає»? 

Звичайно. Це взагалі базові речі. Базові речі, й це битва інтелектуальної інтелігенції України. Це наша з вами битва. Тому що власне на цьому базується вся цивілізація. Те, що відбувається… Скажімо так, я не аналітик в цих процесах. Я маю на увазі процеси, які відбуваються в школі. Але я, як кажуть, дивлюся по плодам, які є зараз навколо мене. Всі підлітки матюкаються. Це Львів, це Івано-Франківськ. Це такий індикатор, я вам скажу, духовного рівня, по перше. Це духовний рівень. По-друге це рівень освіти і цивілізаційний рівень. 

Щодо фактичних речей, які можуть допомагати або заважати працювати далі.

Треба проводити активну, проактивну роботу з дітьми. Я отак скажу: в мене мрія зараз є… Навіть це вже не мрія, це переходить в практичну площину. Я буду створювати, будувати власну школу для талановитих… для не просто талановитих, для дітей, які хочуть й в першу чергу мають волю до саморозвитку. І я спробую дати все можливе для того, щоб вони були іншими, щоб вони були поза впливом цього ганебного середовища. 

Від Малої Академії Наук до лабораторії, в якій ми зараз знаходимося, досить довга відстань, велика.

Три роки.

За часом це три роки, але це досить такі різні штуки. Як вибудовувалося розуміння, як цей шлях склався?

В мене, знову ж таки, цей дар, який в мене є, це можливість проаналізувати процеси, які відбуваються навколо і знаходити максимально ефективне (як на мій погляд) рішення задач. Я паралельно вів біля вісімдесяти проєктів. І це були і сонячні батареї, і я підтримував більше десятка інститутів, фінансував з власної кишені, те, що в мене після бізнесу лишалося, те, що паралельно з бізнесом лишалося. Я фінансував наукові групи і підтримував науковців.

Якого результату ви добивалися? Бо це така взаємодія, має бути шось назад.

Я вірив. Звичайно, я не скажу, що я відкрив Червоний Хрест і ходив і роздавав людям… Але в мене основна була ідея, і я вірю і вірив в те, що все ж таки ми інтелектуальна нація, і мене дуже дивує, чому ми знаходимось в якійсь цивілізаційній ямі. І чому ті люди, а я знаю десятки людей, які мають ступінь науковий, і які на полуниці в Польщі намагаються допомогти своїй родині вижити. І це досить така, безглузда ситуація. Тому звичайно, в першу чергу я всі ці речі роблю для того, щоб мені було комфортно. Якщо тим людям, які живуть в цьому, в чому вони живуть зараз, і їм це неважливо, це їхня історія… Я намагаюсь абстрагуватись. Я в першу чергу за себе думаю. І я оце посівав оці гроші для того, щоб знайти на що упертися в цій країні, щоб рухатись далі.

Це фактично створення якоїсь спільноти навколо себе. Як ви думаєте, наскільки це рух…Чи буде він рости далі?

Він росте. Я вам скажу, що так, зараз я поставив абсолютну більшість своїх проєктів і взаємовідносин на паузу заради єдиної цілі – запустити ці акумулятори, над якими ми зараз працюємо. Це така глобальна штука, і більшість моєї активності зараз відбувається за кордонами України з цим проєктом. І далі я все ж таки вірю в позитивний розвиток подій. Далі я буду продовжувати роботу, формувати цю спільноту інтелектуальну, і як би там, можливо, комусь не було це цікаво… або виглядало не досить коректно по відношенню до інших людей, але це формування все ж таки інтелектуальної еліти. Це те, чого зараз нам не вистачає. Це об’єктивна реальність. Хтось може класно, наприклад, як ковалі можуть класно виконувати якусь там класну троянду з металу, наприклад. Хтось може класно із дерева випиляти якусь там, не знаю, меблю. А хтось може класно проаналізувати події, які відбуваються, знайти системні якісь кроки, окреслити, з якими цивілізація піде в тому напрямку і отримає найкращі результати в плані екології, в плані рівня життя, в плані рівня освіти і в плані рівня здоров’я. Я от саме хочу сфокусуватись на цій інтелектуальній еліті, яка буде системно розробляти концепції і навіть не тільки розробляти концепції, а і вже якісь реальні створювати кроки для розвитку цивілізації, яка буде базуватись тут, з України виходити. Коріння з України.

Якщо розглядати власне проєкт з джерелами живлення якраз з точки зору такої великої візії, то це, очевидно, не просто комерційний проєкт? Не просто історія про «зробити і продати», а за цим є певна ідеологія і є певна велика візія, тому що це має злетіти.

Звичайно. Зараз, якщо ви погуглите в Інтернеті про мене, то є багато людей… не те, щоби хейтерів, а ті, що можуть доречно сказати: «А, він це той, що колись хотів сонячні зробити батареї і не зробив завод в Україні». Це щодо візії. В мене як була візія, так вона і є. Доречи, багато людей зараз попрікнуть за це слово «візія», тому що це не українське слово. Бачення! За бачення, давайте його використовувати… Це децентралізація енергетики. Це доступність енергетичних джерел для людей. Що відбувається? Зараз монополізоване все. Бо навіть якщо хочете – ну, хто з цим стикався, той знає – якщо будинок якийсь у вас десь, новий ви побудували, навіть хатинку, вам під’єднатися до джерел енергії – це проблема, це великі гроші і багато нервів та багато часу. Це все має бути спрощене. Нам треба зруйнувати оцю всю монополію, оцю лапу, яка накладена зараз на наше суспільство. І я її руйную. Я шукаю і шукав ці шляхи, яким чином більш ефективно все це зробити. Так в мене був час, коли я сфокусувався і думав, що сонячні панелі вони допоможуть в першу чергу. Але сонячні панелі в процесі цих всіх робіт… Це наш інститут, це група, Київський Інститут Загальної Неорганічної Хімії. Власне, я підтримав їх розробку і хотів далі і надалі її розвивати. Але аналізуючи оці всі реалії і залучаючи зовнішніх експертів… Я ж вже залучив на той час і міжнародного значення експертів… було проаналізовано і з’ясовано, що ми вже невідворотно відстали від Китаю, і сенсу їх наздоганяти – ну, принаймні в плані створення сонячних панелей – це, знаєте, не те, щоби неефективно, це втрачання часу. Тому я шукав максимально, найбільш ефективний шлях там, де нам не треба наздоганяти, а де ми змогли би вже попереду опинитися. Власне, із багатьох проєктів я обрав зараз акумулятори. Зараз я поставив на паузу інші проєкти і сконцентрувався на акумуляторах. Зараз, власне, цей проєкт у мене вже з кожним тижнем, кожного місяця нарощує свої оберти, і думаю, що я обрав правильний шлях.

На скільки вперед ви бачите взагалі шлях цього проєкту? 

Років на п’ять я точно бачу. 

П’ять – це до вже фінального, відтестованого продукту?

Та ні, фінальний відтестований продукт вже зараз є.

Вже зараз?

Я взагалі кажу. Бачення на п’ять років, я маю на увазі – це зовсім інше буде, ніж відтестований продукт. Тими темпами, якими я рухаю процеси – це дуже швидко. Я зробив за два роки те, що роблять за десятки років значні інституції, інститути, університети – десятками років. Ми зробили це за два роки. Ми перевершили параметри таких батарей, які розробляються десятиріччями в тому ж Прінстоні, чи в Берклі. Доречи, ми в Берклі також тестувались. Там взагалі змушені були доставати десь карту світу і шукати, де знаходиться Україна.

Скільки людей, з якими ви працюєте? Скільки це? Скільки людей в проєкті?

Зараз ті, що тут, в Івано-Франківську – це шість-сім людей. 

Це дослідницька група, так?

Дослідницька група. Ви знаєте, я використовую новітню технологію спілкування. Доречи, я, можливо, був одним із перших тих, хто застосував ці хмарні технології вже в реальному житті. У мене весь завод мій по виготовленню обладнання – він уже весь був в хмарах. В мене начальник цеху в хмарі працював. Розумієте? Тобто, в мене від проєктантів і до виробництва – все було наскрізне проєктування і деталіровка, у нас креслення вже були на місцях одразу. І тут в цьому плані досить ефективно працюю з науковцями з різних куточків планети. 

Як ви будуєте команди? Це завжди одна з найважливіших частин будь-якого проєкту – люди, з якими працюєш. Має бути, знаєте, якийсь внутрішній фільтр, в тому числі ціннісний. Як підбираються люди?

По-перше, треба взагалі самому собі відповісти на питання, що тобі треба. Від цього багато залежить… Якщо ти починаєш формувати команду, в першу чергу для себе запитай: «А що я роблю? Для чого мені команда? Куди я рухаюсь? Куди ми рухаємося?» І тоді воно починає вимальовуватися. Ми, знаєте, ми не працюємо. Ми не працюємо. У нас жодна людина, яка в нас є… Ну, можливо, лаборантка у нас, можна сказати, працює. І то я все роблю для того, щоб це все було «по кайфу». Ми не працюємо. В мене команда взагалі не працює. Ми насолоджуємося тим, що ми робимо. І так от формується команда: «Подобається?» В мене є люди, які взагалі кажуть: «Не надо, не треба мені гроші платити». Ну, я цим не зловживаю, знаєте. В мене серед науковців, я думаю, одна з найвищих зарплат в Україні. В будь-якому місті. Якщо в країні, у мене найвищі для науковців умови і найкраще обладнання завжди. Взагалі, ви знаєте, що я зробив? Якщо я бачу людину, яка горить тим, що вона робить, і вона робить оце й це їй дуже цікаво, я з інших міст сюди позапрошував людей. Я взяв отам у нас є тут будинок десятиповерховий, новий будинок. Я там повинаймав квартири в оренду й для них все платив – і квартири, і комуналку платив. І вони тільки тут як би просто роблять те, що подобається. І тоді є результат… Знаєте, ми граємося. От ми граємо в ігри. «А давайте зробимо якусь класну таку штуку! Щоб така «Вау!» Була штука». І ми отак і робим таку вау-штуку. І я, ви знаєте, знайшов таких же однодумців за кордоном. Такі є люди. 

Власне, наступне питання, яке я хотів задати – це питання про ваші горизонтальні зв’язки. Ваша сітка – це що за країни, що за люди, з яким бекграундом?

Шведи. 

Ще які?

Арабські Емірати. Це брати наші. Взагалі, Арабські Емірати – це, я вам скажу, наші побратими. Це, як от знаєте, Львівська область, і там от за Львівською областю далі вже пішли Арабські Емірати. 

За якими параметрами це стикується?

Якщо я там знайшов однодумців, які так само кайфують від того, чим я займаюся, то значить…

Щось є.

Так, то значить, щось є. І допомагають мені створити умови. Фактично прямим текстом: «Сергій, нам подобається, як ти от забавляєшся на цій планеті. Давай і ми з тобою позабавляємось. Гроші дамо, підтримаємо». Тому що якби я, власне, вже на другому році своїх таких ігор власний капітал я повністю виплеснув в науку України. І я вам загалом скажу, що я з 2014 року – це вже скільки? Шостий рік? Шість років, так? Під три мільйона доларів я витратив. Так, для західних країн це…

Поточні суми.

Так. Але більшість оцих грошей які там були просто посіяні (в хорошому сенсі слова) – я впевнений, що воно проросте – навіть якщо це буде не при моєму житті. Мої діти тут будуть жити. Мої діти тут живуть і я думаю, я зараз все роблю, щоб створити середовище для дітей, щоб їм було тут комфортно жити, в цій країні, і не тільки їм. Але в першу чергу от чесно я думаю про себе і про своїх дітей. А так уже відбувається, що щось змінюється і навколо. 

Дуже добре розумію те, що ви кажете про оцей режим гри – проєктної гри, дослідницької гри. Як у молодої людини, яка пережила українську освіту в якомусь обсязі, як включити цей режим? Бо ані школи, ані інститути, як на мене, вони не дають цього… Це навичка, фактично!

Не чекати нічого! Нічого не чекати. Бо я от пам’ятаю, я коли тільки навчився читати, я в бібліотеці сидів, розумієте? Я, Миколи Носова «Незнайка на місяці», прочитав. Це був епохальний шок для мене. Читати, читати. Ваші вчителі не в школі. Треба розуміти, що ваші вчителі не в школі. Ваші вчителі в Древній Греції, ваші вчителі в – не знаю там – в Німеччині, ваші вчителі по всьому світу, і вони вам залишили послання. Шукайте ці послання і ознайомлюйтесь з ними. Оце основний меседж. Тому що я родом з маленького шахтарського міста, з Центральної України, і більшість підлітків – вони йшли по шляху ПТУ… Я нічого не маю проти ПТУ, це – якщо тебе від цього пре, то класно. Я знаю багато людей, які не мають освіти, але мають успішність в фінансовому плані, я хочу сказати. Читати, читати, шукати своїх вчителів. Я от зараз думаю також почати – не знаю, трохи розгребусь – для підлітків. В мене ж накопичений величезний досвід з підлітками. Я можу будь-якого підлітка взяти і за три місяця зробити з нього іншу людину, надихнути, скоригувати його фокус уваги, працювати психологічно, щоб на нього не сильно тиснуло оце середовище, і розгорнути його потенціал. І фізично я можу це зробити з десятком – ну от як я… десяток, два, три десятки дітей у мене було.

Але ви думаєте це вкладається в якусь методологію?

Воно вимальовується. В мене вже вимальовалась методологія. Я, можливо, книгу зараз напишу: «Правила проживання інопланетян на Землі». Тобто оці ботани… Я взагалі, знаєте, підпільний вождь ботанів. І таке середовище для ботанів, їм щоб було комфортно. Тому що ботани рулять. 

Буде повстання?

Воно вже відбувалося. Повстання ботанів – воно вже відбувалося. Подивіться на Сергія Бріна, засновника Гугл. Да взагалі зараз подивіться на топ 10 компаній, які в світі… Там же ботани всі! 

Щодо українського нашого прекрасного ґрунту – як молодий вчений який щойно закінчив університет, які у нього шляхи для того щоб включитись в нормальну гру, попасти в нормальні проєкти? Бо з моїх знайомих переважно всі їдуть з України.

Звичайно, звичайно. Якщо в нього тут немає навіть там, не знаю, осцилографа, чи ще щось, то що він тут буде робити? І в першу чергу треба від паперів переходити до натурних якихось робіт, до дослідження.

До реального життя.

Нє, дослідження! Що таке реальне життя? Є така фраза: «Більшість таких мешканців вони живуть в реальності, не розуміючи, що реальність нереальна». Яка реальність? До якої реальності? До чиєї реальності? Реальність, яку вам намалювали – це не та реальність, до якої потрібно… Робіть собі свою реальність! В мене інша зовсім реальність, ніж… Я її сам собі зубами, знаєте, вигризаю із себе. В першу чергу все це в мене в боротьбі між лівою півкулею і правою. 

Що найважче з того, що вам довелося в собі перемагати?

Вичавлювати з себе оці програми реальності так званої, яку ви, напевне, мали на увазі. Вичавлювати з себе цю реальність, боротися з системою, в такому загальному сенсі. Не тільки це система державна, а система цінностей, яку вам нав’язують, наприклад. 

В результаті вашого такого різкого повороту від традиційної моделі дослідницького бізнесу до того чим ви зараз займаєтесь. Ви щасливий?

Звичайно. Я собі багато цілей поставив, і є певний такий дискомфорт, що я їх ще не досяг. Але це такий, знаєте, класний дискомфорт. Це такий робочий дискомфорт, який стимулює, так. І звичайно, я перед собою маю багато відкритих дверей. І це є моя перемога над собою.

Дякую. Це, направду, найважливіше, що я зміг винести… І мусимо якось отримувати задоволення і дуже добре, коли вдається нарешті-таки зробити так, щоб робота приносила задоволення.

І не тільки мріяти, а брати й робити!



Це був Сергій Камінський і наш потяг покидає Івано-Франківськ і повертається в Харків. Чекайте наступної серії!

Фото матеріали надані героєм подкасту Сергієм Камінським та розміщені з дозволу автора.