fbpx

Обробка запиту

Епізод 6
43 хв
27 січня 2021

Про перший перстень, зубних техніків та втечі з айті

гість: Студія Теріум
 
Hosted by Yurek Yakubov

Це розмова з Дико та Третім зі Студії Теріум. Ми поговоримо про те, як після медичної освіти та досвіду роботи в айті заснувати свою ювелірну студію.

Третій у своїй майстерні.

Cьогодні ми говоримо з ювелірами з майстерні Теріум — Третім та Дико/Вікою. Є досить багато місць, які мають довгу історію створення речей руками і Пушкінський в’їзд, де знаходиться їхня майстерня, одне з них. Окрім всього, майстри студії «біженці» з IT, як і я, тому сьогоднішня розмова буде досить наболілою, я б сказав. Поїхали!


Зазвичай я не сильно прошу фіксуватись на фабулі фактичній, як це відбувалося, але от у вашому випадку мені б хотілося почути. Ваша історія мені цікава не в останню чергу тому, що вона дуже подібна до моєї. Ренегати із айті завжди якось… як оці групи анонімних алкоголіків. Чим ви займалися від початку?

Третій: Я вчився спершу на зубного техніка, закінчив, червоний диплом, я гарний спеціаліст. Потім пропрацював місяці два мабуть в межах практики зубним техніком, подивився на всіх цих алкоголіків, і було на сімейній нараді прийнято рішення йти вступати в Тернопільський Медичний Університет на кафедру стоматології. Там я почекав з півроку і забрав документи. Потім ми пожили трішки у Львові, потім у Рівному кілька місяців, і переїхали сюди. 

Це питання весь час постає, в будь-якій розповіді: що не так з українською освітою? Чому ти кинув?

Третій: …тому що тебе не освічують. От я вчився на стоматолога. Найкраще, що я пам’ятаю з медичної освіти в Тернопільському університеті, це курс лекцій з бактеріології й вірусології, дві лекції з нейрофізіології, і дві зі статевої системи. Тому що були класні лектори, зокрема чудесний старий викладач бактеріології й вірусології. Як ти розумієш, слова стоматологія в жодній з цих назв немає. Це проблема. 

Давай послідовно.

Дико: У мене все почалося, мабуть, з того, що я останні два місяці вирішила, що я все-таки буду здавати ЗНО, а не поїду навчатися в Польщу. І оскільки до ЗНО я фактично не готувалася, я здала його класно, але все одно не знала, що з цим робити, і вирішила, що хочу просто в якесь інше місто, не в home town, вибрала Луцьк, і мені в університеті підкинули ідею, що можна податися на редактуру, і я задоволена була. І я туди прийшла, провчилася півроку і зрозуміла, що мені якось трохи нудно, і я перевелася на заочку у Львів, фактично з другого курсу, в Академію Друкарства, теж на редактуру, але це вже був другий університет. А в Рівному почала займатися організаторською діяльністю, тобто ми проводили всякі літературні івенти, з певною частотою, у нас була своя команда, і це було дуже весело…

Я, власне, подивився на список спільних друзів, й да, зрозумів, що приблизно все…

Дико: Це було весело і задорно. І впродовж цих п’яти років, поки я цим займалася, я ще паралельно вступила на економічну кібернетику.

От зараз було неочікувано.

Дико: Це просто красиво звучало. Мені було цікаво спробувати. Я вступила туди на бюджет, походила кілька місяців, зрозуміла, що це не те, і закинула. І, власне, виходить, що академію я кидала на останньому семестрі бакалавра і переводилася в Харків, тому що мені потрібна була на ту пору ще офіційна причина, чому я хочу переїхати, це було дуже зручно, і я перевелась сюди в Кузнєца [Харківський національний економічний університет імені Семена Кузнеця  — ред.], і через кілька місяців теж таки забила. Тому в мене чотири незавершених університети.

Початок створення персня. Плавка срібла.

А ти в Харків переїхав, я так розумію, не навчатись. 

Третій: Ні, не навчатися. Я вже на той час почав цікавитись програмуванням. Мені пощастило, в мене був друг, який також вступав до Тернополя, в інший університет, на програміста, і якось ми з ним пили, і я кажу: «Я колись хотів бути програмістом. Моя вчителька з граматики сказала, що я бездарний і математика зовсім не моє». Він такий: «Ти пробував? Ти попробуй. Попробуй, тобі сподобається, там не про математику, не так багато про математику». І я попробував, і мені сподобалось. І тому сюди я вже переїжджав з думкою, що я буду працювати програмістом. 

І попрацював.

Третій: Так.

Скільки?

Третій: Близько трьох років. Але десь в процесі виникло бажання зробити перстень – собі. Точніше, виникло бажання просто мати перстень, і в якийсь момент я зрозумів, що я не зовсім можу знайти те, що мені подобається… Бачу золотий – не сподобалось. В Утопію [Utopia8 — магазин авторського одягу й аксесуарів українського виробництва у Харкові — ред.] зайшов – не сподобалось. І от я місяці два так ходив, може ще в якийсь «Срібний Світ» завітав, по Інтернету подивився, і мені все не подобалось. І прийшла очевидна думка: «Ти вчився на зубного техніка, ти працював з інструментами, матеріалами, і ти знаєш, що треба робити. Роби».

Ось, і я сидів на балконі і пиляв, спершу з каменя намагався виточити, була в мене така романтична ідея. Виявилось, що камені не підходять для цього взагалі, вони крихкі. І тоді прийшла думка, що можна спробувати армувати зсередини перстень срібним кільцем. І мене познайомили тоді, власне, з Коханом [Віталій Кохан — харківський художник, працює з різними матеріалами — ред.], що ось дивись, є хтось, хто може тобі розказати, як зі сріблом саме працювати. Мені розказали програму цієї роботи зі сріблом. І я сидів, намагався щось з цим зробити.

А потім в якийсь момент до тебе приходить усвідомлення, навіщо тобі там зверху ще щось каменем, коли тут у тебе вже є матеріал, і це все ти зробив, і можна з цим гратись. Це було прям відкриття для мене, що можна просто зі сріблом працювати і робити щось, що теоретично може подобатися. 

А давай з іншого боку. В який момент стало зрозуміло, навіщо тобі армувати ювелірними справами своє програмування, якщо можна лишити тільки одне? 

Третій: Це відбулось доволі плавно. В якийсь момент я пішов з думкою про те, що я повернусь до офісу. Ось я відпочину трохи і повернусь.

Який був план? Скільки мав бути sabbatical? 

Третій: Місяць-два буквально. Мабуть, значною мірою, тому що я відпочивав і до того в майстерні,. Ти приходиш, і в тебе є готове щось. Клас, приємне відчуття, давно такого не було, місяці два. Як мінімум. І я намагався відпочивати в майстерні, і оскільки я багато чого робив, то ходив і людям показував, тицяв: «Дивіться, я персня зробив. І ще одного. І ще одного. І ось знову». Почало з’являтися більше замовлень. Реально потім перестав з’являтися час на те, щоб займатися пошуком нової роботи. Тому це було дуже органічно. І якесь таке усвідомлення прийшло що: «О Господи!» Воно прийшло набагато пізніше. (до Віки/Дико) Тепер ти не хочеш?

Ну, давай, давай. 

Дико: Справа в тому, що я працювати саме в IT мабуть, на півроку раніше за тебе. 

Третій: Може навіть менше. Нехай буде так.

Дико: Десь так. Я влаштувалася в одну компанію і в ній працювала майже два роки. Ти працював трохи довше. І я замучилася трошки раніше. І в нас була маленька домовленість, що я візьму собі короткий перепочинок, і я цієї весни звільнилася. Минає два місяці і звільняється Третій. Добре. Давай щось з цим робити.

Це має бути якийсь гостросюжетний роман під назвою «Третій звільнився другим». 

Третій: Так, це була чудесна зима. Тому що замовлень не було так багато. 

Дико: А потім було багато. 

I feel your pain, feel your pain. Окей, станом на зараз. Наскільки те, що відбувається в майстерні, те, що відбувається зі сріблом, відрізняється від того, що було на той момент… Це, до речі, за часом скільки років так?

Третій: От буквально рік. Чи більше року. Минулого року я повністю пішов з офісу. 

Дико: До того ти працював рік.

Третій: Півтора роки. 

Тобто, в режимі хобі. 

Третій: Так, можна так сказати. Але там був момент, два роки тому майже, після Нового Року. Ми згадували про те, що після чого було, і я зрозумів, що я не пам’ятаю, наприклад, першого перс

ня, який в мене замовили. Я зрозумів, що я не можу, мені складно згадати, який перстень. Мені спершу сказали: «Зробиш перстень», і я сказав: «П’ятдесят євро», і мені сказали: «Окей». П’ятдесят євро за перстень, який я зроблю. Окей! Я не пам’ятаю, хто це був, принаймні, дуже смутно. Це з’явилось доволі… в короткий відрізок часу між тим, як я почав і тим, як я отримав.

Чи є якась відмінність між внутрішнім якимось влаштуванням твоєї діяльності на момент, коли ти починав і тим, що зараз?

Третій: Амбіції з’явилися. 

Хто?

Третій: Амбіції. 

Які амбіції? 

Третій: Не знаю, завоювати світ.

Я коли розмовляю з людьми, які починають робити щось руками, або давно почали, вони завжди дуже цікавим чином себе характеризують. Ну, взагалі, якось, оцей плейсмент на полі діяльності, він дуже дивний, тому що хтось каже: «Я художник», хтось каже: «Я бізнесмен, у мене стартап. І зараз ми будемо шукати investments, founds», щось таке. А хтось каже: «А я ремісник. Ось майстерня моя. Ми робимо». Де ти… як ти себе називаєш? 

Третій: Скажімо так, мені хотілося б називати себе художником. Я так не вважаю, але хотілося б. Для мене воно, мистецтво, до речі, продається. 

Скажімо так, який розвиток ти бачиш от в цьому напрямку? Тобто, як твоя діяльність мусить змінюватись?

Третій: Як мінімум, в якийсь момент я хочу свою виставку. Просто тому, що це легальне право наробити якоїсь дурні і показувати її людям і казати: «Дивіться, думайте, що я мав на увазі». Це смішно, це весело, мені здається. Так?» — «Так». Змусити робити те ж  саме людей за кордоном – теж цікаво. Просто тому, що це гра.

Ти одинак взагалі? 

Третій: А, ти про колектив запитуєш. Про розширення…

Це питання в усі боки одночасно, знаєш. Що має бути далі? … з майстернею Теріум.

Третій: З майстернею Теріум має бути далі… Замість Terium Jewelry має бути Terium Studio, де будуть люди, які будуть реставрувати меблі, де будуть люди, які будуть робити меблі, де будуть люди, які точно будуть працювати над створенням декорацій до реклами, наприклад. Це дуже прикольна штука.

А ще мені хочеться виписати з Америки, – є компанія, яка таке робить, – запаковують такий Startup Kit старих автомобілів. Деякі компанії викладають в доступ креслення всі своїх автомобілів, і є чуваки, які по цих кресленнях виготовляють всі деталі з поправкою на сучасні технічні норми безпеки, відправляють тобі такий контейнер, а ти сидиш, конструктор складаєш. 

Дико: Ти хочеш збирати автомобілі? 

Третій: Як мінімум один, може, два.

Яким чином це відмінне від твоєї діяльності як програміста? 

Третій: В абстрактному плані дуже мало. Тому що в моїй голові це все ще фізичні процеси. Для мене робота зі сріблом, з металом, з інструментами дуже подібна до програмування, бо це в себе в голові ти все одно промальовуєш, як це працює на фізичному, на хімічному рівні. І це зокрема те, що мені подобалось в програмуванні найбільше: ти керуєш потоками електронів. Буквально, ось своїми пальцями зараз ти направляєш в якусь сторону електрони. Це класне відчуття, щось дуже божественне. І зі сріблом та ж сама штука. Зі сторони виглядає так, що ти стоїш і дихаєш парами цинку. Потім два дні запах карамелі в носі. Все пахне карамелькою. 

Наскільки ювелірна справа — проста штука для входження? Взагалі, оця історія зі сріблом. Наскільки людині в Україні легко почати цим займатись? 

Третій: Досить легко, насправді. Зі сріблом – легко. Мінімум інструментів коштує недорого. І в принципі мінімум інструментів за великим рахунком має бути в кожному гаражі: якісь плоскогубці, якісь кілька надфілів, наждачний папір, пальник – ось, власне. Коли Віка приходила, я зрозумів, що і в ізложниці, куда виливати срібло, не особливо є потреба. Тобто, якщо є багато часу, видовбай в дерев’яшці, обпали її, вилий туди срібло і все буде класно. Воно навіть буде якісніше, ніж коли людина має ізложницю. Вуглеводів більше набереться.

А наскільки це історія, яка потребує наставника? Знаєш, будь-які цехові штуки, вони типу влаштовані так, що ти перебираєш знання від когось із рук в руки. Це так із малюнком, це так… Добре, зараз певно існують люди, які купили собі на Courserі курс і почали робити якісь штуки, але це досить нова історія. Взагалі те, чим ти займаєшся, це old school? 

Третій: За великим рахунокм, так. Тому що new school – це видрукувати 3D-модель на 3D-принтері зі спеціальної речовини, типу, не з пластику класичного, а з якихось інших полімерів, які вигоряють добре, і просто залити туда срібло. Кинути в галтовочний апарат, і все, маєш цукерку. А щоб сидіти там молотком підтюхати по півгодини, так як я з пенісами просто два дні просидів, поки пісюн не получиться. Це не схоже на сучасні технології. 

Ніколи немає спокуси переключитись на new school? 

Третій: Я б не сказав. Якраз щеплення, вакцину від цього я отримав, коли вчився на зубного техніка, тому що там цього було достатньою мірою. Фактично два роки ти сидів і з воску просто зуби вистругував. І от воно ось тут стоїть, і я до воску, думаю, не хочу повертатися, і там череп робити, ще якісь там… дурню. Інколи виникає думка про те, що от якусь специфічну фактуру, чи форму як окремий елемент було б цікаво зробити, можна було б. Це просто як інструмент, який розширює твої можливості, доплюсовує їх до того, що ти вже можеш зробити просто своїми руками і своїми інструментами. А так що…

Це цікаве питання про масштабування справи, коли ти починаєш задумуватися — «Щоб продавати…» Ти просто в якийсь момент банально впираєшся в стелю, скільки ти перстнів на місяць можеш зробити, паралельно зі скількома людьми ти можеш зустрітися і прийняти замовлення на місяць. Й ти починаєш думати про те, що «може, просто відлити перстень». Але тоді це вже точно не індивідуальне замовлення, це просто копія, копія, копія. Це нецікаво. Дилема.

Це підводить нас до питання: скільки перснів на місяць ти можеш зробити? 

Третій: Скажімо, так. Я можу зробити тридцять перснів на місяць. Я поки що в цьому впевнений. Я не перевіряв цієї тези, я запнувся на вісімнадцяти перснях підряд. Зокрема, через те, що я не тільки персні роблю. Іноді я спілкуюсь з людьми. От, а так в принципі, при бажанні, при можливості можна сісти й кожного дня генерувати новий перстень. Принаймні, поки що ідей вистачає в мене, вони десь там лежать. 

Тобто, я так розумію, що це повністю свідома історія, в якій, умовно кажучи, є дві моделі: або ми починаєм масштабувати кількість, або ми починаємо піднімати ціну, і це нас заводить одразу в категорію «мистецтво, вироби…», такого більш кшталту.

Третій: Щось більш цінне, де ти платиш не за метал.

Що тобі це дає?

Третій: Це мені дає можливість гратися, просто реалізовувати те, що я хочу реалізовувати. Я можу зробити цей перстень, тому що я можу дозволити собі вкласти… я можу тиждень робити перстень, переробляти умовно, тому що мені не сподобався результат, я не готовий його віддавати людині, показувати не готовий. Значить, я можу сісти й робити далі. Мені не потрібно паритись про те, що «Господи, в муфельній печі щось пішло не так і тридцять перснів накрилось, мені їх завтра відправляти замовнику…». Цієї дурні немає, і відповідно, ти спокійно собі граєшся, працюєш. 

Наскільки це історія про ком’юніті? Умовно кажучи, чи є у тебе якісь горизонтальні зв’язки з іншими людьми, які займаються приблизно тим самим? Як влаштована ця структура?

Третій:  От в цьому плані з ком’юніті можна сказати, що слабо, тому що… Можна сказати, тому що не виникало якоїсь потреби сильно розширювати свої зв’язки. У моєму ювелірному ком’юніті є містер Віталій Кохан, є Стас, мужчина прекрасний, який втік вже не з IT, він втік з заводу ювелірного, там п’ятнадцять років відпрацювавши, і зараз також в підвалі розвиває свою справу. І є Мія, котра живе в Чернівцях, і котра значною мірою надихала на те, що можна сидіти й робити свою справу, тому що я її пам’ятаю з її, мабуть, шістнадцяти – не знаю, скільки їй було, коли ми познайомились, як вона тільки поступала у Вижницьке училище, де навчалася на ювеліра. Я пам’ятаю, як вона сиділа і продавала свої вироби, котрі вона паяльником з олова робила. От, а потім плавно переключилась на срібло, і я такий: «Я теж так хочу». 

Ти прийшов вчитись до Кохана початково. Бажання когось навчити є?

Третій: Так, завжди.

Приходять?

Третій: Іноді приходять. Правда, в якийсь момент з’явилась думка… тобто, як вона з’явилась. Я прийшов до думки, що потрібно брати гроші за це. Хоча б якісь. Особлив,о якщо непомітно якогось гіперентузіазму, гіперзацікавлення. Тому що інакше людина не цінує того, що ти їй розказуєш. А для кого я тоді розпинаюся? Для кого я розпинаюсь?

Я просто чув від колег, які приходили вас фотографувати, і вони казали: «Чуваки там прямо іменно очень зробили», і… «А давайте щас там іще оце зробимо». Скільки ви знімали? Три години, чотири години? Десь так. 

Третій: Не знаю, для мене це дуже швидко все пройшло. 

А було, щоб хтось залишився в спеціальності і продовжив займатися? І це зі скількох людей приблизно? 

Третій: Близько десяти поки що.

Дико: Серйозно?

Третій: Мабуть, так. Може, менше. Але суть в тому, що ні разу [ніхто не захотів продовжувати робити персні — ред.]

Інструкцію до цього перстеня можна прочитати тут

У нас існують в Україні місця, де вчать на ювеліра. 

Третій: Я здогадувався. 

Я – ні, наприклад. Я знаю, що у нас є, наприклад, колись це називалось «текстильний технікум», зараз по-моєму «Академія Дизайну». У нас же зазвичай такі штуки, особливо якщо це стосується середньої спеціальної освіти, тобто колишні технікуми, училищ, — вони трошки так, знаєш, набирають собі двадцять вісім менеджерських спеціальностей, а власне те, що складає основу взагалі індустрії — потрошки випадає з фокусу уваги.

Я поки що, наприклад, не зустрічав серед моїх знайомих, які займаються деревообробкою, жодної людини, яка вчилася б на чомусь, що стосується деревообробки. Це приблизно як, знаєш, я зустрів одного разу однокласника — такий здоровий пузатий мужик, лисий, і… дуже страшно. І ти такий ідеш на якийсь хіпстерський концерт, і він каже: «О, що, як у тебе справи?» — «Ну, нічого, от іграшки роблю з дітьми». А він каже: «А, ну. Канєшно, каже, що від тебе ще очікувати? А я, каже, от відіш ломбард? От я директор ломбарду». І я такий: «Блін, де у нас взагалі вчать на директора ломбарду?» Ну, немає такої спеціальності! Як у людей це виходить?! 

Третій: Ти сам відповів на питання «що у нас не так з освітою». У нас є вакансії, так? Багато хто каже, що «немає адекватних людей, щоб можна було взяти когось собі на роботу», з ким би ти не спілкувався, хто…

В якій галузі.

Третій: Та в будь-якій галузі. Тобто, роботи валом, а на неї нікого не навчають. Ніде. 

Враховуючи, що я давно не бачив взагалі людину, яка працювала би за тією спеціальністю, якій вона навчалася… Ну, іноді. Добре, я знаю, наприклад, що мені жодного разу не вдалося взяти на роботу дизайнера з Худпрому. Це дуже проста історія, моя улюблена, реально присилають портфоліо — в ньому сторінка сайта, і на ньому вірьовочка, на вірьовочках защіпочки, на защіпочках бумажечки, на бумажечках написане меню сайта. Добре, випустимо той факт, що це перестало бути модно в 1999 приблизно році…

Дико: Раніше.

Або випустимо той факт, що це так собі відмальовано, але це вже ладно, якщо довчиться, розкажемо, скоригуємо, всі діла. Але чувак, у тебе намальовано, що защіпочка одним кінцем прищіплена до бумажечки, а іншим до вірьовочки. Ти хоч раз защіпку бачив? Ти вобщє знаєш, як це працює?

Дико: Клас.

І людина каже: «Ну а що? Це ж картинка». Це от трошки історія, по-моєму, про все. Що конкретно в твоїй галузі, наприклад? 

Третій: В ювелірній справі? 

Як мала б, як тобі здається, була влаштована освіта? Так, щоб це було ефективно і нормально. 

Третій: Принаймні, наразі у моїй голові це має так працювати (референс із мого коледжу, де я вчився на зубного техніка): безперечно, це був справді класний досвід, це був приватний навчальний заклад, але велика різниця від усіх інших навчальних закладів: це не було бункер-сховище від військомату для хлопців, це був навчальний заклад. Ми платили за освіту, але в нас було все, що нам було потрібно. Матеріальна база була повністю, матеріально-технічна база була забезпечена на 120 відсотків.

Бо коли я зараз рахую – приблизно – матеріали, які ми тоді переводили просто в сміття, я розумію, що ректор мав би розоритися. Швидше за все зуботехнічний факультет існував там, мабуть, за рахунок фармацевтів, наприклад, за рахунок їхнього факультету, чи лікувальної справи. Бо ми були збиткові, дуже збиткові. І ось так, мабуть, має працювати ювелірний факультет в якомусь закладі: «Ось вам матеріали, ось вам інструменти, ми вже з ними попрощалися. Батюшка їх відспівав, все, їм все одно гайки».

І референси – я не знаю, відкриваєш Pinterest і все, і повторюєш. «Повторіть оце. Або оце». Не можеш повторити – є викладач, який може тобі підказати, як це повторити. 

А немає такого враження… ми просто у себе в майстерні досить часто обговорюємо, що Pinterest вбиває твою власну здатність щось генерувати? 

Третій: Я, до речі, не назвав би це «вбиває», він її подавляє, тому що він… 

Це ж певна історія про голод. Знаєш? Коли ти відчуваєш, що щось має відбутися і тобі просто на очі потрапляє 2500 картинок, де щось вже відбулося. І це трошки оцей твій голод вгамовує. 

Третій: І ти такий: «Навіщо я буду генерувати іще щось, якщо це вже от я щойно побачив – на картинці?» З одного боку, так, це так працює. З іншого боку, є ще забавний момент – це коли ти сидиш півгодини, куриш, дивишся в стіну і думаєш: «Я це бачив в Пінтересті, чи реально сам придумав?»

Так, я знаю цей ефект. От, з іграшками у мене дуже часто так відбувається. Боляче, боляче. 

Третій: От, це серйозна проблема, так, і я не сам прийшов до цього очевидного вирішення. Власне, Кохан мені в якийсь момент… я пожалівся на це, а він каже: «Так переставай користуватись Пінтерестом. Відкривай його прям дуже рідко». І от зараз я його відкриваю в середньому раз на три тижні, раз на місяць. Посидів такий, пожалів: «От люди роблять класні штуки», такий: «І я можу робити класні штуки. Приємно? Приємно». 

Абсолютно. Я помітив, що останні півроку, може, починаю думати про якісь нові іграшки, й я відкриваю все що завгодно: збірку промов Грушевського, підручник з логіки видавництва Його Імператорського двору дев’ятсот там третього року, все що завгодно, але не картинки з іграшками… Коцаревську оцю хрестоматію прекрасну – збірку поетів Розстріляного Відродження [збірка «Українська авангардна поезія 1910-1930 рр», упорядники Олег Коцарев і Юлія Стахівська — ред., видавництво «Смолоскип»]

Третій: А, гарна поезія.

Мені страшенно не подобається, що з іграшковою галуззю відбувається в Україні. Що до ювелірної галузі, що у нас відбувається? 

Третій: З молоддю тут у нас насправді все непогано. 

Тобто, з масмаркетом, чи з кількістю авторів? 

Третій: З кількістю авторів. Масмаркет – це біда, але знову ж таки, я не бачу в цьому проблеми, бо я все ще вірю в тезу про те, що кількість рано чи пізно переходить в якість. Я думаю, що рано чи пізно має хтось зібрати все під своє крило: «А давайте ми будемо якось розподіляти обов’язки». Я не знаю, хтось буде все, що ви робите, продавати, а ви будете робити, і якось це заточити на альтернативу масмаркету. І питання, знову ж таки, у формуванні ринку. Це нікому не взулося, насправді. Ну, не нікому, але багато кому це не взулось, тому що є знову ж таки масмаркет, який забезпечує основну потребу населення в…

Красоті.

Третій: Матеріально-культурній спадщині. 

Дико: … Вибач, я буду говорити як збоку людина. Коли ти вступаєш…

Третій: А не як людина зсередини.

Дико: Коли ти хочеш бути ювеліром, тобто ти дивишся, як із цим працюють інші, поки я замислюю сторінку в Інстаграмі, буду робити такого ж типу фото, що я ще можу? Я можу продаватися ще на Etsy. Що я ще можу? Я можу знайти умовно на «Всі свої» магазин, або інші стори, які продають подібні прикраси, і ти в це впираєшся. Тобто, ось мої шляхи поширення. Дуже мало людей, які реально витворяють щось. Тобто ми інколи, особливо в подорожах, придумували різні дивні схеми, коли влаштовується умовно виставка, яка мігрує між містами, наприклад, і кожен день в іншому місті інші прикраси виставляються.

І був такий досвід?

Дико: Ми поки тільки фантазуємо. 

Третій: Я думаю, що значною мірою проблема у тому, що ти впираєшся у те, що хочеш займатись тим, що тобі подобається робити. І суто гіпотетично, тобі не подобається банально навіть вести адекватну сторінку в Інстаграмі. 

Це я дуже розумію. Просто в мене інша історія, я вважаю, що все, що я роблю з іграшками, — це абсолютно така технічна творчість дуже наївного, але такого олдскульного толку, але я розумію, що єдине, як це може існувати, – це продаж іграшок. Мені треба продавати. І я зрештою дійшов до схеми, в якій просто це маю робити не я.

Дико: У нас власне ситуація якісної роботи, коли нас було троє. Є наш добрий друг, фотограф, який певний час жив в Харкові, а потім переїхав в Київ. І, власне, ми втрьох обговорювали, чим має бути Теріум, які мають бути принципи, куди це може вирости, якими шляхами, з ким ми працюємо, з ким – ні. І от коли ми зібралися втрьох, стався цей ривок, і ми власне хоча б запустили сторінку, тобто там не було запрошення людей в телеграм-канал, куди скидаються…

Третій: Телеграм-канал, обожнюю.

Дико: Я б його не перестала вести, якби знала, як ти його обожнюєш. 

Це реально нестача ресурсів на публічність, на якусь таку більш енергійну презентацію, чи що?

Дико: Мені здається, що в нашому конкретно випадку це гальмування було в тому, що ми багато чим не займалися досі. І на тебе накладаються там залишковий синдром самозванця, «добре, але я можу з нуля зробити бренд та почати думати про його маркетинг». Але слава Богу, що я дуже мало про це знаю, і не знаю, на кого рівнятися, як робити можна, як не можна, але відповідно все рухається меншими кроками. Дуже пізно хочеться вводити якісь там системи обліку бюджету…

Третій: О, так.

Дико: … якісь умовні таблиці з реєстрами, що завгодно. І тому це все відбувається якось дуже нативно, і радієш своїм маленьким перемогам, які вже стаються: «о, хтось вже написав, хоче замовити перстень, Боже, як класно». Але немає бажання вступати позицію «стартап», коли ми наймаємо велику команду, в нас є проплачені фотографи, у нас є свої студії, і ми велика машина, яка туди рухається. 

За роботою…

Як взагалі ваш технічний процес влаштований? От є створення, йому, очевидно, передує якийсь етап замовлення. 

Третій: Співбесіди.

Але зрештою, що ви робите далі? 

Дико: У нас є два шляхи. Оскільки переважно люди приходять, не знаючи конкретно, що вони хочуть, і студія працює за цим принципом, що перстень створюється під людину, тобто завжди є оцей етап розмови як співбесіди – один, два, три рази – скільки там кому потрібно.

Третій: Скільки треба.

Дико: Скільки треба, ось.

У нас навіть терапевти, по-моєму, менше зустрічаються з людьми. 

Дико: Це закритий канал! І далі або перстень реалізовується, людина його отримує, і ми максимум можемо отримати фотографію десь в Інстаграмі, коли людина отримала перстень, і вона задоволена, або в процесі розмови виявляється, що ця людина от суперцікава, в неї класний життєвий шлях, от щось в ній привабливе, щось дуже відгукнулося, і тоді ми цю людину використовуємо як джерело додаткового контенту, тому що персні базуються на реальних історіях. І відповідно, це те, чим ми можемо оперувати, і ми інколи розповідаємо щось про людей, як вони прийшли до того, що вони хочуть прикрасу. Чому, як носити, які стереотипи, чоловічі-не чоловічі, жіночі. З яких матеріалів, що може бути дорогоцінним, що вважати в принципі декорованим, а що вважати основою, як людина вв’язалася в справу, якою вона займається, як це з цим поєднується. І коли ти бачиш потім, як персні носять архітектори, програмісти, баристи, науковці…

Третій: Безробітні студенти.

Дико: …безробітні студенти, хто завгодно, це дуже наповнює додатковою історією в принципі цієї справи, і ми між собою жартуємо, що це формується певне ком’юніті людей, які бачать, що для того, щоб робити щось для себе, тобі непотрібно обов’язково мати якийсь статус або положення в голові. Ти просто можеш захотіти зараз прикрасу і мати її такою, як тобі подобається. Це класно. Тобто може бути просто реалізований перстень, а може з цього потім перерости якась історія, і тоді ми вже – я спілкуюсь з людьми, й відповідно я це все опрацьовую, і у нас є кілька фотографів, з якими ми працюємо. І на цьому будується поступово контент. Ми дуже по мінімуму — раз на місяць, раз на два місяці — запускаємо історію…

Третій: При тому, що це та штука, яку найбільше, мабуть, хотілося б розширювати – штат. Бо я як людина, яка частіше до нещодавніх пір спілкувалася з людьми персонально, я обожнюю людей. Ця робота дала мені неймовірну віру в людство, людяності такий буст дуже сильний. Тому що купа людей приходять, і вони всі якісь цікаві, вони всі по-своєму круті, і мені хотілося б висвітлювати кожну історію, яку я почув, кожної людини. Ось так: «Ми посиділи-побалакали, я зробив перстень, а тепер будь ласка давай на інтерв’ю, я буду тебе зараз щось розпитувати і фотографувати тебе». Люди красиві навіть.

Є особистий топ історій?

Третій: Дуже подобається історія чувака, який прийшов, і це по суті було єдине замовлення, де перстень повинен був бути саме аксесуаром. Чувак каже: «Я як дитина радянської вчительки, і все своє дитинство я купував одяг на ринку, на картонці міряв. І тут, каже, в мене свій бізнес, своя справа, і вона класно рухається, і я почав думати, що я можу виглядати красивіше, я можу виглядати краще». І каже: «Уяви, як мені заходити в шоурум купувати одяг! Я не знаю!» І ось ця трансформація, і ти розумієш, що ти долучений до цього процесу. І ось чувак навчився вибирати одяг, навчився годинники вибирати, і в тебе хоче собі перстень красивий, дивовижно, як це відбувається в людини. 

Часто взагалі переростає в психотерапію? 

Третій: Мабуть, так. Ну, тобто… Ні, в мене ніхто не плакав (сміється) під час замовлення персня. Але мені здається, що комусь стає легше. Чи принаймні… Ні, те, що історії часто видобуваються з якихось глибин пам’яті – так. Я не знаю, наскільки це має терапевтичний ефект, але я сиджу збоку й дуже вражений. Для мене це значною мірою… Ну, якщо не терапевтичний ефект для мене, то принаймні  світ розширюється дуже сильно, світ стає різноманітним з кожною людиною, з кожною розмовою. 

Перстень Тріада Terium Studio

Можу задати якесь завершальне питання. Що ти в собі, що ви всі, обидва, собі наковиряли – за той час, що ви цим займаєтеся? Бо такі історії, особливо якщо вони дуже замішані на особистому контакті з людьми і на опрацюванні якихось оцих історій – це такий медіум високого порядку, направду. Штука, яка передає водночас історію власника, частку там вашої особистої історії, і це має… Це духовна практика, окрім всього іншого.

Дико: В мене є своя секта!

Так, маленька, але. Духовні практики зазвичай взагалі щось дають про себе знати. Що ви про себе дізналися – от, протягом цих років. 

Дико: Для мене це була особлива історія про те, що я все ще можу. Тому що коли я починала займатися організаційною діяльністю, я в це вступала з нульовим досвідом просто. Мені хотілося щось робити, і я знала, що це може бути прикольно, й воно виходило прикольно, й мене брало. А через кілька років провисання в стабільній IT сфері, я зрозуміла, що в мене багато чого в голові просто попаялось по контактах. І коли я вийшла з компанії, мені було дуже важко бодай за щось взятися, а тут в тебе є справа, яка може розвиватися збоку від тебе, і тобі хочеться, щоб ця справа рухалася, а не створювала якісь там лапси в голові, і для мене це знову було взятися за справу, яку я не знаю як робити, але це дуже цікаво. І ось це повторення успішної гри… Успішної в плані тому, що вона мені подобається, і я від неї отримую задоволення. Це для мене було дуже таким моментом віднайдення, наче як чогось в себе в голові, якогось ключа. І плюс це дуже, вже зараз дуже класна практика не тільки рухати щось, що ти не розумієш, як існує і живе, а і плюс відкорковування якихось штук забитих в голові – наприклад, комунікація з людьми, ведення інтерв’ю. Це все оформлення, презентація, відповідальність за якесь налаштовування зв’язків і так далі, і я буквально знаходжу усі болючі точки, які в мене були, просто вони лежали там в бекграунді, я знала, що вони є, і хай собі там лежали, а тепер я можу з ними працювати. Ось. Я знаю, мені важко знайомитись з людьми. І нам треба зараз підти познайомитись з новою людиною, тому що вона може до нас прийти, вона може нам розказати щось цікаве, чому б і ні? І це просто як постійне відчування себе. Ось так. 

Третій: Я досі думаю, що нас всіх розстріляють.

Я теж думаю, що нас всіх розстріляють.

Третій: Це оте, мабуть, що я найяскравіше накопав, ти починаєш активно спілкуватись з людьми, починаєш дивитись, наскільки багато всього кльового роблять в місті, і: «На щось це вже похоже. Десь я це вже бачив, і ти такий Господи…»

Дико: Двадцяті роки.

Третій: Так.


Це були Дико і Третій з майстерні Теріум. І на цьому цей потяг рушить далі. Не перемикайтесь.

Фото матеріали розміщені з дозволу автора.