fbpx

Обробка запиту

Епізод 8
44 хв
12 лютого 2021

Про ресурс, етсі та танці на столах

гість: Поліна Штерн
   
Hosted by Yurek Yakubov

Як прокласти шлях від бухгалтерської освіти до хендмейду в історичній реконструкції та успішно вести й консультувати магазини мейкерів на etsy розкаже Поліна Штерн.

This train goes west. Цей потяг нарешті дістався до Івано-Франківська, і сьогодні ми говоримо з Поліною Штерн — власницею бренда «Shtern jewelry», — з людиною, яка заробляє здобутими навичками.

Називаюсь я «Shtern Witch jewelry».

Можеш трошки розказати про те, як взагалі відбувався твій перехід до «живого стану»?

Цікава фраза про «живий стан». Виходить, що закінчила я бухгалтерське навчання, але це той момент, коли от ну не можна людину оцінювати за тим університетом, що вона закінчила. Це саме той момент, коли ця освіта була базова: освіта для освіти, скажімо так.

І потім у мене якось народилася думка про те, що є щось більше, ніж професія. Є ніби призначення, якийсь свій шлях. Спочатку [після університету] це звучало доволі пафосно: «Прєдназначеніє», всє дєла. Це, напевно, припало на останні підліткові нотки, бо було із надривом: я прям розшибусь у котлету, але хочу щось своє робити.

Бо на цій тязі перша робота була для мене важкою, як страшний сон. Ніби прокидаєшся у психлікарні: «Що я тут забув? Я ж вчора засинав у своєму ліжку! Що я роблю в кріслі бухгалтера?». Взагалі незрозуміло.

А скільки ти працювала?

Саме на фірмі працювала дев’ять місяців. До цього я ще допомагала підприємцям із ФОПами. Але ця вся штука мені дала дуже-дуже класний базис [у розумінні] того, що є дві полярності. Є типу бізнесмен якийсь у вакуумі. Так, це людина, але ми собі уявляємо її як супермена чи супервумен. Вона знає суперключ, суперкод до того, щоб «хакнути» цей світ і заробити мільйон. А інша полярність — це «творческая лічность», що хоче малювати, та таке інше.

І саме оця бухгалтерія дала якийсь баланс, «серединність» між, по-перше, бухгалтерією, а по-друге — моїм надривним бажанням робити щось своє. Виходить, можна робити щось своє та розробити для цього певну бізнес-модель. Тобто я якось завжди до своїх справ підходила з думкою про бізнес-модель.

Я пам’ятаю, що такий дуже переламний момент — це останній курс університету, десь чи двадцять один, чи двадцять два роки. І після цього почався шлях проб та помилок… Півтора року позайматись одним, потім все в топку, займатись іншим. Потім ще раз все в топку, займатись іншим.

І були такі прям жорсткі — ну кризові-некризові, але переламні моменти, йшли ніби хвилями: тут я танцюю, потім «хдищ!», і вже викладаю творчість дітям. Знову «хдищ!», і тут я, значить, творчу майстерню засновую, потім «хлоп!», і це вже освітній проєкт для дітей…

Тож ювелірна майстерня — це котра ітерація?

Значить…

Окей. Будемо рахувати десятками?

Ні-ні-ні, десь до десятка. Як це — скільки пальців на руках, так?  І виходить, що з біжутерією така історія: я цим займалась із дитинства. Бісероплетіння, потім якісь там прикраси… Тож це був доволі довгий паралельний шлях. У 2009 році це стало дуже-дуже популярно, не знаю, як було в Харкові та в інших регіонах України, проте у Києві це мало попит. Це все «штуки» називали. «Штучки»? Нє, «штуки».

Штуки.

Штуки, так. Вони (в Києві – ред.) робили великі ярмарки. Це дало дуже великий поштовх, тому що: «Ого! Нічого собі, люди займаються хендмейдом». Ну, тоді ще це називали «хендмейд». І я тоді звернула на це увагу. Потім організувала декілька ярмарок власноруч, подивилась, як це все відбувається та хто взагалі ці люди, що таким займаються.

Тоді почала теж робити прикраси. Вони в мене й так були. Але якби там ще «Монпасьє» (магазин товарів для рукоділля – ред.) підтягнулися, легко матеріали стало купляти. Це були типу перші проби. Але тоді я дивилась, що роблять інші, й так само намагалась увійти у цю течію. А вже те, що я маю зараз — це поєднання якогось мого досвіду… Тут вже я сіла та чітко проаналізувала що я хочу. Тож я вивчила все, що стосується Etsy, написала прям бізнес-план. Тоді все було якраз: я один семестр вчилась у Німеччині, і там був предмет «Бізнес-планування». Саме тоді я просто зробила бізнес-план своєї майстерні. Й запустила.

Поліна Штерн на WGT Leipzig, 2018 рік

Тобто я до цього прям спеціально готувалась, відклала все, звільнилась із проєкту. Ну, і приїхала з України (до Німеччини – ред.). Так, і це дало те, що я з нуля домірковувала концепцію своєї майстерні вже не просто для того, щоб робити прикраси, а для свого клієнта, тобто з якоюсь темою. Тож оця ідея відьомських прикрас в це все гармонійно вбудувалась.

По ходу питання: по-перше, скільки часу займала оця підготовка — від буквально ідеї «хай буде майстерня» до першої покупки на Etsy?

Десь у 2017 я подумала про те, що треба чимось зайнятись… Я тоді якраз звільнилась із проєкту, планувала переїзд й думала, що якраз у Німеччині буде чим зайнятись. Отже тоді я почала про це думати. Так, чертоги пам’яті, які там були роки? У 2018 я стартувала, во! Значить наприкінці 2016 року я почала думати, що попереду переїзд у Німеччину і треба буде чимось займатись. Ну, точніше, не просто чимось. Це не від того, що сиділа й думала: «О! Що мені зробить?» Я думала це все поєднати (новий проєкт та переїзд) — не тому, що в Німеччині легше, а тому, що там дуже класне неформальне ком’юніті, багато фестивалів, фентезі-движухи.

Тож ідея збігалась з оцією неформальною тематикою та тим, що я хотіла робити — все це складало красиву картинку.

За рік я спочатку запустила Instagram, де почала досліджувати відвідувачів цих фестивалей, прям за хештегами дізнаватись. Аналізувала ком’юніті в Німеччині, бо там воно дуже розвинено. Потім потроху я почала вивчати Etsy, на той момент маючи за спиною довгий шлях відкриття свого бренду одягу. Коли ми розгортали діяльність у 2015, то стикнулись із тим, що в нас був продукт, але ми не розуміли «куди би його вот ето вот пропіхнуть».

Наприклад, спочатку було вміння шити, потім — «шиймо реконструкторські костюми для друзів». А переросло це в те, що є ідея одягу, а тепер «куди би його пропіхнуть». Тож третя ітерація була: «А давайте канали продажів пропрацюємо, а потім будемо на цю лижню пускати саночки». Ну, у мене це так спрацювало. От.

Є люди, у яких є офігенна ідея, дуже класний продукт чи концепція. Вони тільки виходять на ринок, і «вау», вони створюють цей тренд. А оскільки в мене товар не унікальний (скоріш за все, такий самий знайдуть), тож конкуренція дуже велика. Через це мені треба спочатку потрібно було пропрацювати канали продажу. І спочатку був Instagram, потім півроку я дуже зосереджено та щільно вивчала Etsy. Я просто жила в Youtube, і слухала все, що стосується Etsy, багато читала.

Через деякий час я вступила в групи продавців, які обговорюють Etsy. Там люди пишуть здебільшого про проблеми, і на ранній стадії це може дуже нормально так…

Прокачати.

…Прокачати в тому плані, що подумати: «А чи справді я цього хочу?» Тому що, як пишуть про ці доставки, про це все — це просто капець. Але це водночас привід замислитись: «Ага, у людей така проблема, наприклад, із посилками. Окей, треба продумати пакування». Тобто це дає проблематику й питання, які треба вирішити. Отак я собі це варила півроку, саме менеджмент на Etsy. Потім написання бізнес-плану. Під час написання бізнес-плану… Ну, фінансово все, що було прораховано — це все таблички. Тільки. Мені, навіть, дуже цікаво буде подивитися на все те, що я тоді писала, й що врешті решт сталось. Тому що воно… Ну, я тоді думала, що я буду лишатись у Німеччині, тож в мене була інша прикидка, але бізнес-план і питання в бізнес-плані про те, хто наша цільова та для чого товар.

Ну от якщо робити бізнес-план крок за кроком, якщо це зробити, я не знаю там, із коучем, бізнес-тренером, або за підручником, то бізнес-планування ставить правильні питання. Що я класне зробила для себе — це пропрацювання цільової аудиторії. Дуже допоміг Instagram та Pinterest, ну і, власне, перше, що я вибрала — це те, що це буде онлайн-продаж, а офлайн буде вже як вийде.

І третього січня 2018 я запустила крамницю, і перший продаж був… Перший продаж зробила моя подруга, а другий продаж, вже справжній, — це був хлопець із Франції. Він придбав намисто з кристалами, а я так тішилася, що це саме чоловік для себе купив. Він потім фотографію виклав. Це була моя власна перемога. І це було в лютому.

Пару місяців і продажі пішли. Але я все ще вивчала, як працює Etsy. Напевно, я пропрацювала гарно з маркетинговою частиною, тож за півроку перших я, в решті решт, зрозуміла як воно працює. Тобто півроку навчання, півроку роботи, і вже зрозуміло, як складати ці пасочки.

Слухай, от ти дуже багато говориш про такий фактичний і фізичний бізнес-бік справи. Але не в останню чергу, судячи з того, що я бачу, ти любиш те, чим займаєшся.

Так.

Контрольне питання в лоб, знаєш?

Так.

Як взагалі твої стосунки з цією справою — наскільки вона губиться за намаганням розібратись у продажах. Зберігається ядро, чи це завжди такий якийсь важіль, у якого на одному боці…

Диявол пєчот.

Так-так. А на іншому — як у моєму випадку — ти сидиш просто в майстерні й пиляєш, пиляєш дерево. Бо це прикольно, це прекрасно!

Виходить так, що в мене в голові будь-які конструкції: неважливо, це прикраси чи це там Etsy, чи, я не знаю там, комунікації — це конструктор якийсь. Ну, я визуалізую це реально конструктором. Це не Lego, це не ще щось, просто якісь кубіки, ніби «Тетріс».

У нашому дитинстві «Тетріс» — це була така найпоширеніша, найбільша іграшка. І тому мені приносить задоволення оце складати, й виходить, що оцей «двіжок» цього конструктора — якщо я накладаю на нього твір…

Прикраси Shtern Witch Jewlery

Ну от сережки, так, то якраз, як ти кажеш, «сидіти в майстерні й пиляти» — це я роблю нові колекції. Краще воно працює, коли я знаю, що буде ярмарок, треба наробити багато чого, і тоді все народжується… Тоді класно. Тоді я можу сісти, і неважливо: це серіал, не серіал, просто музика, чи я там щось собі співаю, а взагалі, це може бути й тиша. Так можна сидіти довго. Але це виходить… Ніби це один блок.

Другий блок: як би я не гублюсь у тому, що треба в якийсь момент зупинитись, відфоткати. Тобто я знаю, що в цьому конструкторі є певні блоки, як і в будинку. Блоки фундаменту, якихось там стрижнів, і так далі. А потім блок — це стіни, ще щось. Далі — вікна, а потім декоративні якісь там ремонти. Так само і тут.

Але все, як робота з Etsy, це кубіки. От, кубік — SEO, кубік якогось менеджменту. Щось дається краще, щось дається гірше. Є штуки, які мені погано даються: як у прикрасах, так і в роботі з Etsy. От у прикрасах я чомусь за багато років не вийшла на те, що я роблю щось із нуля. Тобто, от я не роблю, наприклад, деталі чи ще щось. Цей конструктор робить так, що є якісь частинки (що вже готові), і я їх складаю. І я від цього отримую прям задоволення. Всьо. Цього вистачає просто з головою. У мене є ідеї. У мене є якесь бачення. Але мені вистачає готових деталей.

Ти згадувала, що до того ще був одяг, так? Бренд.

Так.

Ще була студія. І як, чому взагалі трансформувалися ідеї? Це суто зовнішні обставини, чи був якийсь розвиток того, чим ти хочеш займатись, і як він влаштований?

Я пам’ятаю просто ці чекпойнти, коли типу: «Давай? А давай!»

От мені найбільш за все цікавий оцей гачок, знаєш, коли десять разів тобі кажуть «а давай оце», і ти такий: «ну, та може колись». А потім тобі кажуть: «А давай зробимо так», і ти прям в той же час кажеш «так».

Так, слухай, ну це прям… Не знаю, можливо, це якісь внутрішні сенси, внутрішні смисли, які там варяться-варяться-варяться, а потім щось таке от прям… «От давай от саме це». Не знаю, чи воно снилось, чи я про це мріяла. І тут хтось щось говорить, і прям настільки знайоме. І я: «Да, конечно».

У смисле? На вчера давай. От, і воно так от відбувалось. Із шиттям, наприклад… Із шиттям, доречи, дуже дивна річ. Це родинна вєщ така, знаєш? Шиття — це швейна машинка 1886 року моєї прапрабабусі, це реально родинна історія: така, що там шили тому, що треба виживати.

Бухгалтерія — це професія, з якою треба було виживати у дев’яностих. І такий, значить, флажочок, що це професія, яка в будь-якій ситуації життя буде потрібна. Бухгалтери будуть потрібні завжди. Окей. А шиття? Шиття теж завжди буде потрібне.

Ми відкривали нашу майстерню з моєю напарницею Ірою першого грудня 2013 року, під звуки Майдану. І ми з нею сиділи такі: «Ну що, Іра? Будем шити військову форму?» І що, ми шили потім… Ми светри шили, щось таке. Намагались бронежилети шити, але в мене це не виходило, бо в нас тоді устаткування такого не було. Оце така напевне історія, яку зараз дуже-дуже потроху починають копати і в терапіях, і в арт-терапіях, і в психології — те, що є певні штуки, які йдуть із таких установ, з виховання. Вони передаються й далі, тому що «от треба виживать». Й це, напевно, така штука. І коли я займалась історичною реконструкцією, ігри ролеві…Ну, косплеєм, слава богу, я не займалась — друзі займались.

Так, й от тут, повертаючись до першого питання, так? Коли настав цей момент переходу, це була в моєму випадку бухгалтерія. У мене от засіла ідея, що, по-перше, хобі можна зробити професією, а, по-друге, тим, чим ти живеш, можна займатися професійно. І, власне, я ж займаюсь іграми, реконструкцією. І шити можу. Ну, як би всьо, буду шити так, щоби шити на замовлення.

Просто через деякий час я розумію, що оця глибинна штука, глибинна потреба: «Чому шити? Щоб виживати» — вона потім дається взнаки. Це не так, що я, наприклад, сідаю, і я можу… ну, я насолоджуюсь процесом. А в шитті це, хай там як, доходило до надриву. У решті решт, це дійшло до переродження в те, що запропонували їздити «з країни в Україну» з фестивалем. Запропонували в групу майстрів, які давали майстер-класи для дітей, і я поїхала. Спочатку це було декілька волонтерських заїздів, а потім — доречі, щодо останнього твого питання — відбулось наступне: наш керівник цього всього бродячого волонтерського руху запропонував зробити освітній проєкт для підлітків. Й от це було знову цим моментом «в смисле, конєчно да», тому що колись у мене… Я пам’ятаю, це був якийсь сон дуже дивний, а потім цей сон ще підкріпився зустріччю з жінкою, у якої був свій центр для підлітків.

Вона займалася арт-терапією, і вони з дітьми робили арт-терапевтичні проєкти, що об’єднувались якоюсь однією подією: от, наприклад, якщо вони роблять театр, то арт-терапією вони робили казкотерапію. Придумували казку. Потім щось більш прикладне: вони робили костюми, займалися співом, тренувались. В решті решт це закінчувалось якимось комплексним проєктом центру — у цю казку вони, наприклад, грали.

І я подумала про те, що, прям в мене це зараз народилось, вони як я — той самий підліток перед університетом. Я не знала, чим я хочу займатись: «Ну, тіпа, ну дизайном. Мамо, давай я піду на дизайн!». Я не знала, ким я хочу бути. Тому є такий шлях, як бухгалтерія. Іншого… ну, інший невідомий, йди на бухгалтера. Всьо, пішла на бухгалтера. Це була така течія, а підліткам уже з якогось періоду треба давати оцю — ну, не профорієнтацію, а поштовх до того, щоб вони пробували різне.

Попробувати, так. По-моєму, найуспішніші українські проєкти, що пов’язані з підлітками, з молодими людьми — це проєкти, які дають побачити якесь реальне життя, бо українська освіта в цьому не дуже…

Так, просто життя… правда. І в той момент [я пам’ятаю, що це був 2009 чи 2010 рік] я говорю з жінкою про цей підлітковий центр, а мені сниться дуже схожий сон про те, як я там розплющую очі дівчатам. Мені наснилося, що якісь там були дівчата з зашитими очима, і я підходжу до них, і вони на мене звертають увагу. Я на них дивлюсь і дуже лякаюсь цих зажитих очей, але вони мене чомусь бачать, і я їм щось кажу. І я тоді думала про те, що це те, що я б хотіла робити. І тут у 2014 році: «А зробімо освітній проєкт для підлітків!».

Сумніви бувають? Настає момент, коли ти думаєш: «Так, блін, треба! От це прям те, що необхідно!» Лягаєш спати, прокидаєшся — сумніви.

Звичайно, бувають. Просто вони в якійсь такій формі страху, напевно. Страху й от ну як з цими підлітками: я собі детально уявила якийсь там центр, чи щось. І як із шиттям. Я розумію, що є якийсь такий стопор. Тобто є ця ідея, але є якийсь «потолочок» [стеля, планка], крізь який я не можу пробитись.

Просто коли я відчуваю цю стелю, відчуваю також, що потрібно зупинитись та не ломитися туди. Бо це буде надрив, це буде… Це явно зараз ще двері не відчинились. А з приводу прям сумнівів-сумнівів, я ці сумніви поділяю: є перша оця стеля, що воно от не йде. Я бачу там ці двері, й типу: «Ок. Хай буде». А є саме страх.

Зараз, наприклад, я хочу розширяти свою команду на Etsy, й у мене є прям турбування про те, що я не зможу, все навернеться, чи ще щось. Але цей страх, оці сумніви — їх треба їсти дуже-дуже потрошку, шматочок за шматочком. Тому що в цих сумнівах багато чого надуманого, накрученого. Поки воно не проясниться, просто що з ним зробиш?!

Прикраси Shtern Witch Jewlery

А можеш приклад?

Ну, просто я зараз у цій ситуації. Коротше, сумніви тоді, коли є ще незнання якесь. Я на сьогодні, хоча я і є власником свого бізнесу, ще ніколи не керувала компанією. Тож я розумію, що треба навчитися, зрозуміти… Ну, перше що треба — це розібратися в цих сумнівах, зрозуміти чого не вистачає, щоби стати тим, ким треба.

Це треба трошки подивитися на себе в майбутньому: куди я хочу йти, чого мені треба навчитись. І тоді вже буде воно. Чи може, мені так здається, а можливо, я так придумую, хз — але здебільшого, коли в мене щось виходило, сумнівів не було. Іноді це було навіть ну так наївно. Як із цим проєктним менеджментом, коли… Я просто пам’ятаю, як ми сиділи тоді ще: темний якийсь бар, лампочка над нами світить, — я пам’ятаю це світло, — і сидять так у темряві директор цього… фондації «з країни в Україну», і моя добра колега Оля Йерос. Вони такі сидять: «Поліна! А давай наступним проєктним менеджером «Відкриваю Країну» будеш ти!». І я така: «Э-э».

«Ми допоможемо, нічого страшного!» От, і я так: «Так, а чого нє, давай». А потім просто…От, якби я тоді знала! Тоді. Якби знала, були б сумніви, так? Що на мене чекає. А так було це відверте: «А давай!».

Якщо є сумніви, то треба їх просто проясняти: або просто це не моє, або мені не треба, або воно якесь там не те. Фантазія в мене дуже хороша. Я можу зробити реально будь-що: придумати, розкласти, ще й там команду знайти, й людей туди повести, але чи це моє — оце питання. Й від того сумніви, мені здається.

Який зовнішній спротив? Умовно кажучи, коли ти приходиш до друзів, до знайомих, до родичів і кажеш: «Рєбята, бухгалтерія — прекрасно, але на цьому все, спасибі, тепер я займаюсь одягом».

Це було вобщє! Це була така війна! Це була дуже сильна війна з мамою. Напевно, через це усі мають пройти: сепарація, бла-бла-бла, оці всі дєла. Усі мають через це пройти, пройти через це коло сімейних штук. Я не знаю, я не уявляю, як важко тим, хто з покоління в покоління, як це кажуть: «покоління архітекторів», «покоління лікарів». Це, напевно, ще страшніше, якщо там серед лікарів хлопець хоче балетом займатись.

Так, тут був дуже сильний спротив — ну прям до обзивань друг друга і все таке, але в решті решт, мені вдалося мамі пояснити, чим я займаюсь, бо в неї була картинка, що я буду танцювати на столах. Чому це були «танці на столах» я досі не розумію, може мама мені потім розповість. Ну тоді я дійсно танцями займалась, але я б ніколи не зробила це своєю професійною діяльністю. Але от я або бухгалтер, або танцівниця на столах. Третього не дано. І з цим треба було працювати, ну й, напевно, особисто для мене це було жорстко.

А подальші зміни напряму якось простіше вже?

Так, далі простіше, але для мене завжди це супроводжувалось якимось таким ривком «жестячка». Це я закінчую, обриваю всі зв’язки, усім кажу «ні» й займаюсь новим. Проте, цей досвід далі був зі мною — не те, що я там все закинула й воно заглухло. Без жалю, напевне отак от.

І зворотне питання — підтримка.

Підтримка…

На чому взагалі… Що підпирало під час кожної такої зміни?

Ну, внутрішньо це якийсь такий азарт, дуже сильний.

Ти азартна людина взагалі?

Взагалі, я ніколи не люблю сперечатися на щось або грати. Але ось у плані справ — це капець, мені тільки скажи «а давай», і я така «а-а-а!» та понеслась. Зараз я прийшла до того, що дуже важко зупинитись та не кинути те, що я роблю. Зробила-зробила-зробила, а потім переглянути, покращити, подивитись, що змінити й «наростити м’ясце» — оце зараз найскладніше.

А зовнішньо мене завжди підтримували друзі, і потім приєдналась вже й мама. Ну, вона навіть не потім, вона мене завжди підтримувала — з дитинства, у всіх моїх творчіх штуках. Просто була межа із серії «свободное от безделья время». Усім цим я займалася у «свободное от безделья время».

Ось, а потім вона вже змирилась і почала мене підтримувати у всьому. Ще пам’ятаю, що я щось таке прочитала, що коли змінюється людина — змінюється навколишнє середовище. Здебільшого це стає помітно через нових людей, які з’являються навкруги й саме по підтримці.

Я на це почала спиратись. Типу, я себе можу підтримати, не маю проблем. Але якщо мене ще й підтримують зовнішньо, то я на вірному шляху. Тобто це такий маркер. Я не падала в цю підтримку, не було цього: «Ой, підтримайте мене, підтримайте, будь-ласка». А підтримують — отже я йду туди, куди треба. І якщо виходило так, що були друзі, які: «Ой, ну ти щось змінилась»… Я взяла як правило: будуть люди, які будуть здійснювати супротив цьому й говорити таке, ображатись… і я розумію, що це теж маркер, що я, значить, змінююсь, і я на правильному шляху. Хоча, так, приходилось розходитись із багатьма друзями, партнерами, напарниками, але це тільки маркер того, що ну, значить, кудись є рух.

В тебе взагалі командна робота?

Командна, і я в принципі люблю командну роботу. Люблю й команди створювати, і це все, якби, «двіжувать». Деколи було більше людей у команді, деколи менше, бо я без команди на якихось проєктах пропрацювала. Але загалом я завжди шукаю людей, щоби створити команду.

Як ти підбираєш? Це інтуїтивний процес?

Вони якось самі підбираються.

Я знаю, що бувають свідомі люди, які, власне, мають якийсь внутрішній… Знаєш… Як це називається, ця штука для дітей? Сортери, так? Оці коробочки з вирізами різної форми, які…

А, так. Кубіки й оці кругляшки.

Оце проходить, оце проходить, оце не проходить. Є якісь у тебе формалізовані — ну, такі уявлення про те, що «так, ця людина буде частиною команди»?

Напевно, розуміння. Коли я розумію, що людина мене розуміє, або я людину розумію, і я її відчуваю, так? То тоді це воно. А коли йде нестикування… Як це? Це я тут у Франківську навчилася цієї фрази: «Я йому стрижено, а він мені кошено». Але в мене це про комунікацію, напевно.

У принципі я іноді комунікую нечітко. Ну, якщо говорити формально. Якщо це комунікація в чаті, то є якісь певні правила: що ми робимо сьогодні, що ми зробили вчора. В чаті ставляться якісь питання. Тобто, для мене маркер, якщо людина зі мною комунікує, хоче розібратись: треба зробити те-то й те-то, і є якісь питання. Мені акцентують, що я нечітко щось там навалила. Та перепитують. От, тоді я розумію: «О!»

Яка в тебе географія зараз?

Зараз Франківськ, Рівно й Чернігів.

Ну, окей, ще схід є та південь.

А, нє, по проєктах взагалі дуже великий. Є із Франції, є з… Взагалі по Україні це здебільшого Київ, Херсон, багато де. Саме у проєктів широка географія. А, ще по команді: напевно, з людьми зійдусь із тими, з ким можна поржати.

Я зазвичай питаю у всіх, типу: «А, от ваша галузь, у якій ви працюєте — неважливо, що це — електроніка, там деревообробка — це взагалі проста історія для входа, так? Для того, щоби на гачок узяв і почав займатись». У наших умовах, в Україні. Тому що ну це теж трошки екстремальні умови. От спитаю тебе просто іншим чином. Наскільки, як тобі здається, при всіх ділах, при тому, що в нас мало хто працює за освітою, при тому, що в нас мало хто працює на одному місці з одною справою [я не знаю там, більше за три-п’ять-шість років — не дуже багато, насправді]. Тож наскільки легка для середнього українського громадянина, припустимо, історія про якісь радикальні зміни: і полишити там якусь справу, яка видається стабільною, і почати займатися тим, чим подобається, всупереч невпевненості у тому, що все буде ОК суто з фінансової точки зору? Наскільки це просто? Наскільки в нас є це в базі взагалі? Як тобі здається? Я розумію, що це дуже-дуже, знаєш, ну таке наощуп і без статистики, але…

Мені здається, що в нас це найпростіше зробити, якщо чесно! Напевно, через те, що в нас і система така, що нас не готують як одну деталь на все життя. Не знаю, можливо це після Радянського Союзу. Я не знаю, чого, але в мене є таке враження. Від того, що в нас дуже вільно працювати, не маючи ФОПа, не маючи організаційні якісь там штуки. В нас дуже легко взагалі промутитись! От, ну це з негативної точки зору. Це, правда, погано, що в нас можна мутитись, когось обманювати, когось кидати на гроші. В нас це легко, і саме від цього легко оце все отак міняти.

Тобто, у максимально нестабільному середовищі нестабільним простіше.

Абсолютно простіше! І мені здається, це і плюс, і мінус. Є вигоди цього кипішу, в тому плані, що в нас є великі професіонали, які можуть працювати «супер-мега там хірургами». А у якийсь момент вони тут або працюють благодійно, або їдуть у Німеччину. Ну, приспустимо, так? Я розумію це.

Але й просто спробувати себе в будь-чому дуже легко. Немає кредитів на все життя, які вимагають того, що треба сидіти на одному місці, чи ще щось. Ну, є ці кредити, але не так, як в Америці, коли всі живуть за цією кредитною історією, або там в Ізраїлі.

Коли в нас немає цих усіх соціальних забезпечень, люди в принципі не сидять на роботі. Щоправда, сидять роками, коли їм усе не подобається, але при тому всьому, вони можуть у будь-який час звільнитись і почати щось нове. Так, при цьому, можна сидіти дуже жорстко десь там на гречці. Це можна. Точніше, це теж можна. Але також це дослідження життя, дослідження якихось там проєктів. «То тут, то там, на то оно и утро». В нас це легко.

Це дуже цікаво, тому що фактично все, про що ти зараз кажеш, в одній із минулих розмов згадував Женя Жебко, якраз керівник технічних проєктів з цими слуховими апаратами, електровелосипедами та дог-трекерами. Він згадував майже про це все, але з абсолютно іншого боку.

Казав, що складно?

Каже, це складно. Коли я будую проєкт, мені нема на що спертись, бо є банківська структура, яка не працює, так, є юридичні статуси й можливості для компаній в…

В Україні.

В Україні, так.

Власне, виходить, що це й оця зворотна сторона.

Це не історія масштабу? Умовно кажучи, є мікробізнес, локальний бізнес, який у принципі, в цих умовах може комфортно існувати. Тут в мене є трошки така підозра, що дуже сильно залежить від того, наскільки ти взагалі масштабно хочеш докладати ці зусилля, так? І якщо тобі потрібна структура, яка виповзає за межі країни, особливо все, що стосується так званої зовнішньої економічної діяльності. Ти одразу попадаєш просто в критично важкі умови. Якщо тобі достатньо й комфортно — це зараз не історія про погане-хороше, так…

Так.

… це просто про різні розміри структур. Якщо ти в принципі просто відчуваєш, що можеш обійтися оцим простором, який є, то це, напевно, набагато простіше, ніж у зарегульованій економіці.

Так, це, напевно, правда. Дуже сильне питання масштабу, тому що, як я встигла трошечки подивитися на те, як працює стартап-бізнес у Німеччині, там можна пройти певні етапи й будуть давати певні інвестиції. Але тоді ти не хочеш, ти мусиш займатися тим, чим ти займаєшся довгий час, тому що ти в цьому… Ну, людина в цьому проєкті вживається, і є для цього куди спертись, де зробити все правильно — юридична, податкова там історію, фінансова. А потім [через час] узяти й продати свій стартап за мільйони… Це дійсно питання масштабу, так.

У порівнянні з цим, в нас якийсь такий невисокий рівень того, куди можна зростати, але якщо дуже сильно хотіти, то я думаю, що оцей тренд на стабільність, оцей «састейнебл», про який починають вже більше й більше говорити, якщо на це звертати увагу… Ну от, мені здається, що це починає якось змінюватись.

Люди до цього вже приходять: до того, що можна займатися своїм бізнесом довго. Не обов’язково або запрягатись, або все кидати. Тобто можна якось це розвивати й мені здається, що треба мати нормальні такі сталеві яйця. У тому плані, що це треба дуже хотіти, дуже. Як би, з однієї сторони, легко змінювати, дуже легко. Це спочатку, бо в нас є сіра зона, що змінюєш, працюєш-не працюєш, на замовленні-не-на-замовленні — є простір для руху. Але якщо будувати стабільність, то це прям треба ну… У нас і стабільність нестабільна, вона постійно змінюється. Напевне тому її в нас важко викладати в школах.

Якщо це система більш стабільна, то її, може, і легше викладати в школах і вже бути американським студентом, який знає, як відкрити ФОПа й ще щось. У 2015 році я була на такому тижневому навчанні на проєкті Creative Enterprises від британського консульства, який зараз веде «Інша Освіта». Це була перша чи друга ітерація цього проєкту, і вона була така дуже заряджена. І в нас була така художниця англійська, яка нам розповідала… Ну, вона з Англії, і вона розповідала про те, як розробити це креативне підприємництво [як проєкт]: як його пропрацювати, продумати, оці всі бізнес-планові теми. А потім прийшли ребятки із якоїсь там юридичної фірми.

Тобто, нам тиждень розповідали про майлстоуни, цільову аудиторію, а потім прийшли ребятки, які просто за чотири години нам хотіли розповісти, як створити ФОП, як здавати податкову, і «весьолиє» задачки були — чи на податки, чи на якусь юридичну штуку, і це взірвало всіх просто! Бо це взагалі якийсь винос мозку.

Ось оця система, яка сама по собі незрозуміла, щоб її передати — це теж важко. Тобто цей механізм — він до інших теж не складається. І це просто якийсь триндець! Я просто пам’ятаю це відчуття, коли я вже знаю, як відкривати ФОП, а вони розповідають так, що там взагалі нічого не розібрати! І це багатьох лякає.

І до того ж мені здається, собі просто треба давати час — з цими сумнівами, з цими всіма штуками, щоби робити стабільність у нестабільній атмосфері, або давати команду чи ще щось. Просто треба час на те, щоби крок за кроком.

Робити руками щось — це більш зрозуміло, тому що ми одразу бачимо результат, і ми знаємо, як із «нічого» зробити «щось», і воно вже буде красивим, його будуть любити.

А щоб у цю систему війти — ну це прям треба дуже багато цих усіх різних шляхів — комунікацій, якихось там людей… Ну, це дійсно дуже багато комунікацій. З творчістю комунікація одна: ти її робиш, і вона вже прекрасна.

Це була Поліна Штерн зі «Shtern jewelry». А ми залишаємось в Івано-Франківську. Не перемикайтесь!

Фото матеріали надані Поліною Штерн та розміщені з дозволу автора.