fbpx

Обробка запиту

Епізод 2
60 хв
29 грудня 2020

Про сни, дідусеві патенти та освіту

гість: Євген Жебко
    
Hosted by Yurek Yakubov

Ми говоримо з Євгеном Жебком - менеджером технічних проєктів, режисером, музикантом гурту Pur:Pur. Той випадок, коли відома людина має хобі, про яке ніхто не знає.

Наша сьогоднішня розмова — з Євгеном Жебком. За той час, що ми знайомі, Євген встиг побувати музикантом (гурт Pur:Pur), режисером кіно і телебачення, а тепер він менеджер низки технічних проєктів. Зокрема, в його досвіді є виробництво електровелосипедів Mammoth Bike (Харків) та слухових апаратів нового покоління Oosh ears (Україна/США). Говоримо про те, як так вийшло, що спонукає поєднувати ці різні речі, а ще — про наполегливі сни й дідусеві патенти.

Ми розібрали старий бабусин телефон і витягли звідти магнітні котушки

Тебе переважно знають як учасника гурту Pur:Pur, і у наших слухачів може виникати питання: «Якого біса він взагалі забув у технічній творчості, що його не влаштовувало?» Тому що  зазвичай люди думають про музиканта — слава, гроші, а не як воно все направду. Так от, що ти там забув? У який момент музика стала йти паралельно з технікою і на якому ґрунті? 

Тут варто повернутися відразу до мого дитинства. Це в даному контексті суперважливо, бо років з п’яти я зайнявся цілком усвідомлено декількома речами, і з тих пір, по суті, не переставав. Це була фотографія. Це була музика. І я б не сказав, що це була інженерна справа, це було б не точно, але мені подобалося, крім якихось творчих речей, придумувати різні технічні рішення. Я ріс у сім’ї такій. У мене з одного боку були творчі батьки з технічною освітою, а з іншого — мої дідусі, прадідусі, у яких була довга особиста історія в винахідництві, вони весь час займалися вдосконаленням чогось, корисними моделями. Чого там у них тільки не було. 

Мені лише нещодавно в руки трапила випадково написана від руки й акуратно вкладена в атлас світу біографія мого прадіда. Я про нього дізнався багато цікавого. Я знав, що він був зв’язківцем під час Другої світової війни, і багато з його винаходів були пов’язані з радіо. А ось того, що він працював над системою ППО, я не знав. Це було цікавим відкриттям. Це такі два полюси мого дитинства, які сильно визначили те, чим я зараз займаюся. Для мене не було розмежування, творчість і не-творчість, це все було якимось веселим процесом: складати музику або паяти з дідусем портативну радіостанцію…

«Для мене не було розмежування, творчість і не-творчість, це все було якимось веселим процесом: складати музику або паяти з дідусем портативну радіостанцію…»

Які перші проєкти були?

Першим проєктом в дитинстві була портативна радіостанція.

Просто «с козырей зашёл».

Ну (сміється). З двоюрідним дідусем (роком-двома пізніше) ми зібрали першу електрогітару. Довго думали, з чого ж зробити звукознімачі і в підсумку розібрали старий бабусин телефон і витягли звідти магнітні котушки. Це завжди так якось траплялося. Просто в якийсь момент я почав більше соціалізуватися, бо в дитинстві я певною мірою ріс в ізоляції. В мене була сім’я, були родичі, і мені не дуже хотілося інтегруватися в соціум.

Якби в мене була профільна освіта — можливо, у мене були би шори

Коли почалися дорослі проєкти, паралельно з гуртом Pur:Pur?

Я багато разів про це думав. У мене зараз якась нескінченна ретроспектива в голові. Я все намагаюся зрозуміти, де був той момент. Я не збирався вступати до Академії Культури на режисуру телебачення і кіно. Взагалі-то, це не входило в мої плани.

Фото Олени Федорченко з концерту гурту Pur:Pur

Вийшло це абсолютно випадково. У мене було не так багато варіантів, мені хотілося вступити на спеціальності, пов’язані з енергетикою, тому в моїй голові був або Харківський Авіаційний інститут з кафедрою альтернативної енергетики, або кафедра енергетики…

ХПІ? [Харківський політехнічний інститут — ред.]

ХПІ, так. І для мене було цілковитою несподіванкою те, що я переступив поріг Харківської державної академії культури. Це сталося виключно через мої фотографії. І це аж ніяк не завадило розвернутися подіям, які почались лише п’ятьма роками пізніше. 

Гурт Pur:Pur, про який ти згадав, почався з моїх останніх курсів академії (2005-2006 роки). Мої стартапи почалися в 2010 році, коли у нас з’явився другий концертний директор, дуже неординарна особистість, і ми багато часу проводили разом, бо їздили, в потягах, в машині і таке інше. І в якийсь момент (я добре пам’ятаю цей момент!) ми дійшли висновку, що музичний ринок дуже дефрагментований, і нам хотілося його структурувати. Тож ми, не довго думаючи, вирішили організувати проєкт «артменеджер.про», це була закрита соціальна мережа для музичних менеджерів (в першу чергу) і взагалі для учасників музичного бізнесу. 

Ми зробили приватний МVP (з англ. Minimum viable product, мінімально життєздатний продукт – ред.) , він навіть якийсь час існував на грошах, які нам давали учасники, у нас була така негласна система підписки. Негласна, бо ми не ввели це в бізнес-процес. Тому в якийсь момент опинилися в ситуації, коли ми це продовжували розвивати за свої гроші, і це вже через рік стало занадто складно, важко.

Ну, це був прикольний досвід, насправді. І всі подальші проєкти. По-перше, я зрозумів, що крім музики можу робити ще щось. Перший рік це було неможливо, тому що ми могли відіграти за день три концерти…

Окей, це софтверний був проєкт. Як ти дійшов до хардверу?

Знаєш, якби у мене була профільна освіта, яку я хотів, у мене були б… не знаю, чи правильно назвати це шорами, але однозначно у мене було б певне уявлення про те, як робити варто і як не варто.

А доводиться стикатися з людьми, які власне зі своєю профільною освітою… якось запинаються?

Чим більшими ставали мої ідеї, тим більше до них залучалося людей. Я в основному працюю з людьми, у яких є конкретна профільна освіта. Якщо ми робили ІТ-проєкт, там з’являлися програмісти. Це були переважно малодосвідчені джуніори, але нам було все одно. Ми мучилися, страждали, намагалися рости разом, дивилися, як ці кораблі тонуть. І ми ж були тими капітанами, які тонуть разом із ними.

«Ми мучилися, страждали, намагалися рости разом, дивилися, як ці кораблі тонуть. І ми ж були тими капітанами, які тонуть разом із ними»

Тоді давай повернемось до хардверу.

Для мене різниці немає. Ми зробили IT-проєкт. Це не один насправді IT-проєкт був, наступний був десь на межі. Ми знайшли цікаву нішу, яка стосувалася навігації усередині приміщень. І висунули гіпотезу, що це було б корисно людям усередині торгових центрів. 

Тут важливий момент, що це стосувалося саме людей, тому що торговельні центри в такій моделі були зацікавлені мінімально. 

Ми подумали: «ОК, як взагалі в принципі це зробити?» У тебе є додаток, в тебе є телефон, це цілком конкретна залізяка, яка повинна сама і за допомогою сторонніх пристроїв (WiFi-точок, Bluetooth Low Energy-датчиків) якось допомагати користувачеві орієнтуватися всередині простору, не використовуючи GPS. В цілому, проєкт вдався, і для мене це був перший досвід, коли я якось поєднав щось віртуальне з чимось дуже конкретним. Вісім років потому я за це якби і взявся, то зовсім по-іншому. Але у мене тоді не було жодних упереджень. Напевно, тому воно все й вийшло. 

Ми з цим проєктом запустилися в 2014, коли в Харкові говорити про розвиток чогось взагалі і тим більше намагатися заходити в рітейл мережевий — це був нонсенс. А в 2015 мені прийшла в голову ідея.

У мене з собою дідусеві патенти і дивна історія, яка не свідчить про здоровий психічний стан

Це історія, яка десь межує з безумством. Коли її розповідаю, я не можу зрозуміти, як це було можливо. 

Мені наснився сон. Низка снів, які снилися з якоюсь періодичністю, і я пам’ятаю, як я опинявся в класах — великих, швидше схожих на аудиторії. І це були лекції з астрофізики, термодинаміки…

Неочікувано. Абсолютно неочікувано (сміється).

Я теж був здивований. Чому мені це почало снитися? Мене цікавили і зірки, і фізика процесів, але… це були дивні сни, і я особливо не замислювався про це. Ну, снилися і снилися, ок. Минає умовних півроку. І мені сниться дуже особливий сон, в якому неначе крізь об’єктив, на якому не наведено фокус, я бачу стіл, і на столі стоїть якийсь предмет. Абсолютно незрозуміло, який. І я посилено намагаюся його розгледіти, і ніби щось мені заважає. І начебто голос за моєю спиною каже: «Слухай, ну ти так довго вчився. Це твій дипломний проєкт. Розбирайся». 

І фокус так наводиться, і я бачу якусь штуку, взагалі незрозумілу. Я ніби бачу все в найдрібніших деталях, але що це — я не можу собі пояснити. 

Я прокидаюся, беру свій блокнотик. Я половину цих снів записував в блокнотику, коли розумів, що щось осмислене можу з цього отримати. І малюю цю штуку. 

Якийсь час я просто ходив, потім подумав: «Гаразд, цікаво. Що б це могло бути?» Більшість моїх проєктів — це просто цікавість моя особиста до навколишнього світу. І я починаю намагатися на основі незрозумілих ключових запитів щось ґуґлити, і нарешті натикаюся на дуже схожу річ, яка фактично є однополюсним мотором, і я думаю: «Ок, ну чому б ні».

Я починаю проводити якийсь research, розумію, що це якась дивна область, хоча мій двоюрідний дідусь багато років працював в конструкторському бюро на «Хартроні» (український холдинг з розробки, виробництва і експлуатації автоматичних систем управління ракетно-космічної техніки – ред.), де вони займалися розробкою моторів, генераторів. Я знаю, що там працювали над речами, про які не дуже хотіли говорити, тому що вони стосувалися прикордонних областей, і це скоріше була така суміш з експериментальною фізикою. Коротше, щоби не було нудно.

І все це в моїй голові починає складатися в неабиякий пазл. І це все відбувається між нашими концертами. Мені це все сниться, я щось знаходжу в Інтернеті. Ясно що у мене вже свербіли руки щось зробити, бо вже минуло півтора роки з тих пір, як ми закінчили всю цю історію з додатком.

І я згадую, що від дідуся залишилися його патенти. І мабуть, потрібно забрати те, що залишилося. І я приїжджаю (в Харківський Авіаційний Інститут – ред.) і забираю патенти. Вони стосувалися, наприклад, мотороколес, торцевих генераторів, і я в цьому всьому копирсаюся, і розумію, що це все дуже близько до… Я це ніби знав про діяльність двоюрідного дідуся, але не занурювався. 

І я розумію, що у мене з цим всім єдина дорога — це їхати в Харківський авіаційний інститут. У мене там немає ніяких знайомих. Взагалі. Я точно знав, що я їду на кафедру альтернативної енергетики («Кафедра космічної техніки і нетрадиційних джерел енергії» – ред.). І ось я туди приїжджаю. Мене довго туди не пускають, правдами і неправдами я пробираюсь, доходжу до кафедри. А один із друзів мені радив звернутися до одного з наукових співробітників кафедри. Все, що я знав, — це просто його ім’я. І я пам’ятаю мій стан, я вже стою в дверях, я вже приїхав на кафедру. У мене з собою тільки дідусеві патенти і дивна історія, яка мене туди привела, яка теж не свідчить, так би мовити, про здоровий психічний стан.

Так, це більш-менш дивно.

І я стою в дверях, довго намагаюся зібратися з думками, щоб якось зрозуміти, що сказати. 

Загалом, поки я збираюся з думками, Денис каже: «Ви до кого?» Я кажу, що до Дениса. А Денис каже: «Це я». А я кажу: «Дуже добре. Мені хотілося б поговорити. У мене є пара питань». Я чекаю, поки розійдуться люди. Люди розходяться, я залишаюся з Денисом наодинці. Денис заварює чашечку чаю. Ми сидимо, і я відчуваю себе повним ідіотом, розповідаючи йому про мій сон і про мого дідуся, про патенти, про дивну штуку, яка мені наснилася, про мою здогадку про те, що це, напевно, однополюсний мотор, імпульсний. І про те, що мені б дуже хотілося спробувати це зібрати.

І я бачу Дениса, який стримує посмішку, але дуже уважно слухає. І в якийсь момент в дверях з’являється літня людина, я не знав, хто це. Це був старший майстер, завідуючий лабораторії. І він слухає, слухає, Денис періодично задає мені запитання, щоб з’ясувати, чи дійсно про те я говорю. Через півгодини цієї бесіди з’ясовується, що Денис дуже цікавиться цими технологіями, і сам намагався побудувати різні механізми, що у нього стоїть якраз двигун Бедіні (або генератор вільної енергії Бедіні – ред.) в будинку на балконі. І він довго-довго експериментував і навіть домігся непоганих результатів, і взагалі це дуже незвично, що я сиджу і розповідаю йому всю цю історію. 

Неймовірним чином весь цей пазл продовжує перетворюватися в картинку. І цей літній джентльмен, який стояв в дверях, він так покашлюючи заходить в аудиторію, і нічого не кажучи підходить до мене і довго дивиться. У якийсь момент він говорить: «А ти часом не онук Казначеєва?» І у мене починає просто щось тріщати в голові. Це прізвище мого двоюрідного дідуся. Я кажу: «Так, так, це я». Ось так. Він плескає в долоні і починає сміятися. З’ясувалося, що вони працювали з моїм двоюрідним дідусем (раніше на “Хартроні”- ред.). Пояснити, як це могло скластися, я до сих пір не можу.

Коли ми починали Mammoth Bike, мені говорили: «Женя, що? Ти зібрався винаходити велосипед? Ну будь ласка»

Що зрештою вийшло з історії з однополюсним мотором? 

Це були суперцікаві півроку, у мене прокинувся якийсь хлоп’ячий інтерес, і я намагався розібратися в патентах, технологіях. Паралельно варилася думка: якщо це можливо, то що з цього можна зробити? А це 2014-2015 рік — початок хвилі в малому електротранспорті, двоколісному зокрема, і все якраз тільки почало з’являтися. Купа маленьких майстерень, які могли собі дозволити експериментувати, отримали доступ до китайського ринку, який пропонував купу готових рішень. З мінімальним знанням теми можна було зібрати щось, що точно якось би їздило. 

З цією маленькою можливістю з’явилася купа всього, це був такий великий вибух. 

Було очевидно, що єдина проблема електротранспорту — це кінцевий пробіг і вага: ну, тобто, скільки тобі потрібно запхати батарейок в коробочку, щоб проїхати з якоюсь приємною для себе швидкістю якихось сто кілометрів. І ідея можливості мотора і генератора в одному пристрої — вона, при всій своїй абсурдності, звичайно ж, захоплювала, по-перше, мій мозок, по-друге, я з’ясував, що, крім мого мозку, це захоплює ще й купу інших людей. З частиною з них мені вдалося познайомитися. Це вже дорослі дядьки, комусь за 60, ближче до 70, вони продовжують робити неймовірні речі. 

Стало зрозуміло, що це за межами можливого, але з цієї ідеї народилася більш реальна — спробувати зібрати електровелосипед. 

Якась кількість деталей у мене вже була, і я почав збирати зі своїх друзів-інженерів, у кого росли з правильного місця руки (варити, паяти), компанію людей, які марили винаходами, кого захоплював або починав захоплювати електротранспорт… Виявилося, що таких вистачає, і їх рівно стільки, скільки нам потрібно, щоб спробувати зібрати щось. 

Ми почали конструювати, у нас були версії креслень. Я почав купувати витратні матеріали, і ми зустрілися з одним моїм другом, у якого було велике виробництво, а крім добре працюючого бізнесу, ще й туга за чимось цікавим. І він каже: «Слухай, ну годі витрачати свої гроші, давай я буду вкладати свої, тим більше у мене є майстерня порожня, давай спробуємо». Я кажу: «Клас, давай спробуємо». 

Потихеньку, потихеньку, щось ми збирали в Інституті низьких температур у підвалі. Щось збирали у мене вдома. Щось у ХАІ. Окрім них ніде не було хорошого динамометричного стенду. До цього його ніхто не використовував. Його привезли з Чехословаччини ще роках у сімдесятих (я можу помилятися), і він там просто стояв. Ми його ось цією нашою божевільною компанією якось привели до тями, і це був узагалі якийсь супердвіж. Я навіть не встигав подумати про те, як це взагалі виходить. Усе це здавалося неможливим.

«Ідея можливості мотора і генератора в одному пристрої — вона, при всій своїй абсурдності, звичайно ж, захоплювала»


Скільки займала розробка?

За півтора роки ми зібрали три версії. Це була постійно оновлювана модель. Щось переварювали, переробляли, щось починали робити заново. У нас з’являлися люди, які починали нас підтримувати. Разом з ними у нас з’являлися нові можливості, а для них це був цікавий експірієнс. А попередній досвід дозволяв цьому не розвалитися, бо якесь розуміння управлінських процесів у мене було, окрім просто заразливого для всіх бажання.

У майстерні…

Так. Мусимо сказати, що з цього зрештою вийшов проєкт Mammoth Bike.

Так, із цього вийшов проєкт Mammoth Bike, причому Mammoth Bike він став якраз десь півтора року потому. Коли ми починали, купа моїх знайомих говорили: «Женя, що? Ти зібрався винаходити велосипед? Ну будь ласка».

У буквальному сенсі.

У буквальному сенсі, так. «Досить Ілона Маска, нічого тут підмазуватися».

До речі, от як із цим боротись? Приходять люди й кажуть: «Ти займаєшся хернею. Не роби цього. Ну, типу, ну що ти? Ну справді, камон». 

Мені здається, це рано чи пізно спіткає практично кожну людину, яка виходить за звичну парадигму, от коли ти вчора робив пиріжки, а сьогодні ти вирішив побудувати ракету. Хоча тобі ніби ніхто не заважає будувати ракету. Якщо ти вирішуєш йти цим невдячним шляхом, то будь-які відгуки важливі, але вони аж ніяк не опора. Опора це твоя особиста впевненість у тому, що це потрібно тобі і може бути потрібно тим людям, яких ти знаєш або не знаєш, або тим людям, з якими ти познайомишся з часом. 

І з велосипедом була така ж історія. Ми півтора роки просто бавилися. Напевно, це правильно назвати так. У нас не було розуміння, що з цього вийде, і напевно, я був єдиною людиною, яка до останнього вірила, що ми точно дійдемо. З основного складу у нас було п’ять людей, а загалом десь десятеро. Маленька команда.

«Опора це твоя особиста впевненість у тому, що це потрібно тобі і може бути потрібно тим людям, яких ти знаєш або не знаєш, або тим людям, з якими ти познайомишся з часом»

Достатньо велика команда направду. У порівнянні з одним…

Згоден, так. Отже, спершу нас було п’ятеро. Хтось приходив, а хтось йшов. Швидко розподілилися обов’язки. Були люди, які відповідали за тестування, інші за розробку. І був я, який якось намагався все це тримати в голові.

Стали приходити люди, казати — от бабло, ми хочемо, давайте

Зрештою, наскільки я розумію, проєкт Mammoth Bike закінчився. 

Я б не сказав, що він закінчився.

Став на паузу.

Так. І для цього були свої обставини.

Власне, хотів спитати, бо перші два проєкти, пов’язані з софтвером, наскільки я розумію, запнулись об бізнес-модель. А тут?

Я сам повертаюся до цих історій, мені самому цікаво. З кожним роком досвід стає більшим, і сприйняття попередніх досягнень і помилок змінюється. Я починаю розуміти, що відбувалося насправді. І якщо говорити про IT-проєкти, то там не так насправді стоїть питання бізнес-моделі. Це більш загальне питання — досвідченості. 

І тут можна багато говорити про якісь фреймворки, які ти можеш застосовувати, про той чи інший спосіб роботи, про ідею — наскільки вона класна, як її можна реалізувати… Але це все другорядне. Коли стикаєшся з людьми і проєкт обростає плоттю, кістьми, виникає питання, наскільки ти в змозі це тіло поставити ногами на землю. Яка в цієї справи структура, як вона інтеґрується в сучасний світ. Як гроші починають обертатися, як ресурси капіталізуються. 

У нас тоді не було таких понять в голові. Нам просто хотілося змінити світ і зробити якусь суперкласну штуку. У нас не було тоді людини, яка сказала б: «Воу-воу, хлопці, подумайте будь ласка, ось саме зараз, перестаньте палити свої гроші, давайте замислимося над тим, як це буде працювати, як ви змусите ці шестерінки крутитися».

«Нам просто хотілося змінити світ. У нас не було людини, яка сказала б: “Воу-воу, хлопці, подумайте будь ласка, ось саме зараз, перестаньте палити свої гроші, давайте замислимося над тим, як ви змусите ці шестерінки крутитися”»

На початку ми просто раділи, що ця купа заліза їздить. Ось у тебе скетч на папері, ось конструкторська документація, модель, і ось це рішення вже зроблене руками. І за перший рік ми пройшли цей шлях не раз, бо постійно щось вдосконалювали. А через рік зрозуміли, що насправді все-таки щось виходить. І ми в перший раз сіли і заповнили бриф, який описував цей проєкт, і вперше подумали, що це все має з себе представляти, яку цінність нести — варто було б раніше, але ми не були впевнені в своїх можливостях. 

І от ми вперше сформулювали продуктову гіпотезу, яку вирішили перевірити. Ми встигли — це був якраз лютий чи березень, тільки закінчилася зима. Ми зібрали першу версію, яка стала красиво виглядати в об’єктиві фотоапарата, якщо не оцінювати занадто прискіпливо. Я прийшов до свого друга, Сергія Кузнєцова, це один з журналістів МотоДрайву, і у нього був свій блог із великою кількістю передплатників. Я Серьожі показав. Коли він поїздив і сказав: «Клас, воно ще й не тільки їздить, але і виглядає непогано», я відповів: «Так, давай знімати». 

І ми з ним знімаємо наш перший огляд, він за перший місяць набрав під 200-300 тисяч переглядів. Звичайно ж, варто було б подумати і підготуватися до того, що це може статися. Але ми були суперскептично настроєні. Тому, коли…

Дай я здогадаюся. Прийшли люди і сказали «Давайте. От бабло».  

Так і сталося. 

Окей, цей страшний момент. 

Це було страшно. Це було насправді страшно. Тому що ми не були до цього готові ні морально, ні в усіх інших сенсах. І ми чесно сказали людям: «Воу, почекайте». І ми зробили хитрий поворот, що ми ж хочемо ще перевірити, валідувати наші гіпотези. У нас на той момент не було нічого готово для серійного виробництва. Ані стапелів, ані продуманого механізму постачання.

І ми придумали класну штуку: починалося літо, ми запустили сайт із можливістю записатися на тест, який нічого не коштував. Це був якийсь несподіваний віральний контент, і люди починали його шерити, ділитися. Це після відео був для нас другий такий mind-blowing момент, як взагалі це працює, чому? У людей був дійсно дефіцит інформації…

Mammoth Bike

Я так розумію, що ніхто з продавців не давав пробувати нормально. Це вже потім з’явилися ці прокати…

Так, це була ситуація 100% win-win. З одного боку були люди, яким цікаво було дізнатися більше, ніж вони можуть зрозуміти, просто прийшовши в магазин, поглянувши на вітрину. З іншого боку були ми, яким було цікаво подивитися на відмовостійкість транспортного засобу; як поводяться найбільш відповідальні транспортні вузли; на юзабіліті, як люди будуть в реальних умовах його використовувати. 

За три літніх місяці через нас пройшло десь 600-700 людей. Все це знімалося на відео, кожну людину ми анкетували, записували відеоінтерв’ю, аудіоінтерв’ю, інформацію для аналізу. 

У нас вималювалася відносно стабільна конверсія в продаж, бо люди тестували і казали «так, хлопці, ми хочемо купити». З іншого боку, ми для себе виявили основу для вдосконалення кінцевого продукту. 

У результаті восени 2017 року в нас з’явилися перші реальні замовлення, ми продали перші п’ять байків при середній вартості 3500 доларів. Середній, бо у нас відрізнялися модифікації, хтось просив більше батарею, хтось потужніший мотор, хтось красивіші фари і так далі.

Але в цілому це були перші реальні гроші і це був той момент, коли нам здавалося: ось, це та сама історія успіху. 

У нас як у фаундерів прибутку не було

Але два роки по тому без «але» не обійшлося. Це був уже четвертий рік еволюції проєкту, і у нас як у фаундерів перший прибуток з’явився… ну, його не було. Чотири роки по тому ми просто вирішили якісь хоча б гроші собі витягнути, щоб просто побачити це, тому що мотивація починала трішечки падати. Твій бензин, твоє паливо — це емоції, які це викликає у людей, і перші два роки виробництва це приносило багато натхнення, бо у нас з’явилася стабільна команда, десь вона змінювалася, хтось не витримував, ішов, приходили нові люди. Але це було здорово, коли люди купували, їздили. 

Я почав думати, що якщо ми не придумаємо механізму масштабування, то довго не протягнемо. Грошей плюс-мінус вистачало на те, щоб покривати операційні витрати, до кінця п’ятого року ми начебто як покрили вже й інвестований капітал (це при тому, що ми інвестували 100% у виробництво). І я став перебирати все, що мені приходило в голову, і 2018 рік весь активно працював із фондами. Ми робили пітчі, презентації, я просто намагався зрозуміти, ми зможемо знайти на це гроші чи ні. Тому що щоб ця історія виросла, важливо було побачити на горизонті, як це стає великим виробництвом. Бо інакше ти просто маленька майстерня, яка буде в своє задоволення це клепати.

Вам це так і не вдалося, да?

Ну ось, я працював із фондами, і для мене це теж був досвід незвичний, тому що я ніколи не намагався отримати гроші на проєкт, а нам потрібно було отримати як мінімум півмільйона доларів.

Це на які масштаби, на що ви розраховували? Що ви намагалися випустити?

Нам потрібно було перейти на фабричне виробництво. Вартість робочої сили на вироблений результат дуже велика. На етапі прототипування, експериментів безумовно по-іншому це не зробиш. Це ефективно. Далі ні.

У нас це не вийшло зробити. Ми дали собі слово, що ще рік спробуємо експериментувати і пошукати, дослідити ринок, пошукати ніші. І, підтримуючи одиничні замовлення на великі байки, ми зрозуміли, що ще одна цікава можливість — це виробництво легких електровелосипедів, які будуть коштувати вдвічі менше.

І ось цей поріг ми, до речі, подолали цікавим чином, оскільки тут уже відкривалися зовсім інші можливості щодо фабричного виробництва, більш зрозумілі. Ми їх зробили насправді 5 штук. І це був добре прогнозований процес. Це не історія з запуском суперкастомної рами.

І це все ще звучить як історія успіху. 

Вона дійсно такою може бути. Тому що ми продали останній велосипед, розпродали рами і вирішили зробити паузу просто щоб зрозуміти… Ми ж не одні цим намагалися займатися. Був ряд компаній, які в цьому сегменті існували. У когось були більшими фінансові можливості — вони досягли цікавіших, стабільніших результатів, ніж ми.

У Штатах люди з малих років вбирають в себе культуру роботи з грошима

Тобто зараз проєкт on hold?

Так.

Є плани його реанімувати?  

Ось недавно прийшов від Онікс-байка. Це класний проєкт від американського дизайнера, який стартував на Кікстартері, і ось…

Ви, до речі, не заходили на Кікстартер?

Ні. Не заходили, з ряду причин. Ми могли б. 

«Кікстартер для таких проєктів — це не спосіб запустити проєкт, це спосіб розповісти про проєкт»

Якщо коротко, які основні резони?

По-перше — це те, що Кікстартер для таких проєктів — це не спосіб запустити проєкт, це спосіб розповісти про проєкт. З серйозним хардвером на кікстартер є сенс заходити, якщо маєш добру грошову подушку, розумієш, що у тебе є хороший бюджет на маркетинг, і ти по суті використовуєш Кікстартер як один із каналів інформаційних, а не як спосіб зібрати умовно зайвий мільйон.

Ми не могли собі, на жаль, такого дозволити. Ну а робити кампанію, яку ти провалиш… 

У нас був хороший досвід краудфандінгу з групою Pur:Pur, коли ми збирали гроші на програму з оркестром. Ми зібрали, але це була пекельна праця. І це був локальний ресурс, який ми могли тут своїми силами 24/7, використовуючи знайомих у ЗМІ, підтримувати. У Штатах ми так не змогли б. Це один з відчутних бар’єрів. 

Тому поки приходять якісь запити від приватних осіб, чи компаній, які говорять: «Хлопці, у вас класні напрацювання, давайте їх постараємося разом монетизувати». Але до реальності це не дійшло. Хоча може й дійде.

Окей. Після цієї історії, наступного разу коли я тебе зустрів, ти виклав мені історію на не знаю скільки мільйонів, це ж справжній мед-хайтек [медичний — ред.]. Як так сталось?

Це проєкт слухових апаратів нового покоління. Тобто, так, це десь хайтек. Після велосипедів і сумок — так, це дивно звучить. Це було навіть для мене несподіванкою. 

Почалося це вкрай незвичайно. У нас був концерт в Києві. Ми відіграли, приїхали до друзів у гості, і раптом мені приходить повідомлення від мого старого-старого товариша. Взагалі, він американець. В Україні бував, але рідко. Виявляється, що він в Києві і ось буквально завтра відлітає. 

Вже пізній вечір, ми домовляємося зустрітися, я беру таксі, ми зустрічаємося, говоримо про життя, про те, про се, про проєкти. І бачу круглі очі мого товариша, тому що я йому розповідав про всі перипетії, які зі мною сталися до того моменту за останні 8 років. І він каже: «Як, поясни мені, це все відбувалося?» Я кажу, я не знаю, то соціальна мережа, то велосипеди, то сумки… Якось ось так. 

Десь на цій ноті ми попрощалися, він полетів, я поїхав до Харкова. Проходить 2-3 місяці, ми знову телефонуємо один одному, і він мені каже: «Слухай, у мене до тебе є пропозиція, може бути, дивна». І розповідає історію свою. Винайти слуховий апарат нового покоління. На той момент крім сміху у мене це все нічого не викликало.

Але у Армена була особиста мотивація, оскільки у нього почав пропадати слух. Він трошки старший за мене, і я розумію, для нього це була несподіванка, у мене багато насправді друзів із вадами слуху. Я добре знаю, що це в психологічному плані для людей. Він купив собі в Штатах апарати на обидва вуха, заплатив купу грошей, ще купку залишив аудіологам, щоб це налаштувати. Пройшов вогонь, воду і мідні труби, і не вирішив свою проблему. Тому що апарати, які обійшлися йому в 4+ тисячі доларів, все одно були милицею. Це не було класним рішенням. 

Ми поступово почали все це досліджувати, без планів. Перші півроку навіть не говорили про те, на що це може перетворитися. А через півроку зрозуміли, що можемо спробувати, нам потенційно вистачає експертиз, ми багато в чому не розбираємося, але розберемося. Ми спробували купувати якісь девелопінг-борди, повозитися з програмуванням, помацати то там, то там. 

І через півроку ми записалися в Y-Combinator, в школу, і для мене це просто був переворот свідомості. У мене змінилася парадигма на 180 градусів. Усе, що я знав до цього про організацію бізнесу як такого, все було не так. Тому що у нас є якась особлива ментальність, і багато в чому вона себе проявляє в тому, як ми тут звикли організовувати справу.

«Ми записалися в школу Y-Combinator і мене змінилася парадигма на 180 градусів. Усе, що я знав до цього про організацію бізнесу як такого, все було не так»

А конкретніше? 

Наприклад, велосипеди. Ми витратили купу років, і так і не зробили компанію, нормальну юрособу, не отримали патенти… Наче дрібниця, бо воно начебто і без цього вариться. Але вибачте, це несерйозно. Ми закривали ці дірки, замість ТОВ там були просто ФОПи, у цих масштабах воно якось себе виправдовує. Питання в тому, як ти підходиш до організації справи. Якщо з самого початку ти не будуєш процеси правильно, то потім це все тільки накопичується. Кількість нереалізованих або недореалізованих правильно можливостей тільки перетворюється на ті ж самі милиці, ти просто спотикаєшся.

«Якщо з самого початку ти не будуєш процеси правильно, то потім це все тільки накопичується»

Як тобі здається, в Україні є можливості для початківця зі своєю технічною ідеєю? Окей, ми стартуємо. Абсолютно не важливо, що. Від, як у мене — випиляти іграшки з чотирьох пнів, до якогось хай-теку. Де може людина взагалі якось всмоктати правильний підхід?

Основним відкриттяя для мене в кінці проходження школи Y-Combinator було те, що наприклад в Штатах люди з малих років просто вбирають в себе культуру роботи з грошима. І це ще й питання осмислення того, що ти робиш, яку цінність це для тебе представляє, навіщо ти це робиш. Питання мотивації повинне завжди бути чітким і зрозумілим.

«В Україні багато людей, які багато знають, але не розуміють, як правильно показати, щоб це почало приносити гроші»

Це ж очевидно історія про такого пострадянського інженера, який «за ідєю». Тому що їсти йому все одно не дають.

Я тобі скажу, тому багато інженерів і зробили ту технічну революцію, виїхавши з колишнього Союзу в інші європейські і американські країни, тому що там була культура роботи з матеріальними цінностями, інтелектуальними матеріальними цінностями. У нас цієї культури не було. Була інша культура. Це ж сучасний світ. 

Чому Україна аутсорсить, аутстафить свій інтелектуальний капітал? Тому що його тут дійсно багато. Багато людей, які насправді багато знають, але не розуміють, як правильно це показати, щоб це почало дійсно приносити гроші. 

Тому коли ми закінчили школу, насамперед відкрили компанію в США. Для нас було відкритим питанням, що буде далі, але на 100% було очевидно, що без цього кроку ти не зробиш впевнено наступний крок. Чому? Ну, просто тому що якщо ти не відкрив компанію, у цієї компанії немає історії — ну, пробачте.

З тобою не мають справу. 

А як ти будеш підписувати ідеї з будь-якою з компаній, потенційних партнерів, як ти будеш будувати взаємини зі своїми потенційними співробітниками і взагалі структуру? Ось у нас в руках є перевірена гіпотеза, уже зібраний прототип, і за кілька років прорахована, осмислена бізнес-модель. І умовно ось той момент, коли ти говориш: «Так, я готовий до того, щоб зайшли гроші». 

Все, що ми робили ці два роки, було підготовкою до цього, так? Але якби ми не зробили до цього ряд тактичних кроків, — відкриття компанії, підписані договори, — говорити взагалі було б ні про що. У Сполучених Штатах у людей немає в голові інших варіантів. 

У Штатах все зробили для того, щоб хороші мізки мали простір для максимально ефективної реалізації. У нас зараз величезний потенціал нереалізований серед молодих підприємців, які б з радістю тут експериментували. Тут же питання в тому, щоб був благодатний ґрунт для того, щоб ці паростки починали рости. Вони не всі виростуть. Але для них немає проблеми почати це робити.

І природно, в такому середовищі працює нетворкінг: якщо хтось не виріс, а хтось зміг прорватися і пробитися, у нього є досвід, свої скіли, які стануть в нагоді обов’язково в іншому місці. Вся ця система сама себе підтримує, розвивається і опосередковано дає більшу вигоду для країни в цілому. Якщо тебе не душать податками і надають вільний простір, в якому немає проблеми інформаційного голоду, в якому абсолютно відкрита нормальна система з консультування, — то в цілому (я навіть не кажу про імідж країни) тут люди відчувають себе по-іншому, вони хочуть у цьому місці це робити.

«Вся ця система сама себе підтримує і дає більшу вигоду для країни в цілому. Якщо тебе не душать податками і надають вільний інформаційний простір, є нормальна система з консультування, — то в цілому люди відчувають себе по-іншому, вони хочуть у цьому місці це робити»

Все залежить від того, скільки ти поклав у трюм зерна і рому

Те, що ти кажеш — це про зовнішні перепони. Чи є якісь внутрішні історії? У тебе зсередини. 

Ти знаєш, у мене всередині… Зараз я почав на собі відчувати кризу середнього віку, я розумію, що я багато всього спробував почати робити, і начебто багато чому навчився, і… Велосипед, так? Про себе я не можу сказати, що це історія провалу. Ми пройшли повний цикл, ми домоглися успіху, ми не добилися тієї великої мети, яку собі ставили, але це питання, з одного боку, часу, з іншого боку можливості. Хотілося більшого. Але я всередині не переживаю. Чи не переживаю принаймні так сильно. 

У мене більше зараз почали виникати внутрішні сумніви, пов’язані з тим, що ти чим старше стаєш, тим більше починаєш відчувати плин часу. І природно, цей момент перебігу часу і вікна можливостей, які у тебе є, — з віком ти починаєш якось для себе це вікно вимальовувати. Воно стає таким… Тобто це не дамоклів меч, звичайно…

Де ти бачиш цей поріг? Де закінчується, власне, певний шлях?

Ні, поріг я, чесно кажучи, не бачу і, напевно, не дуже хочу його бачити. Я просто, знаєш, останні роки я це відчуваю. Ми вклали дуже багато сил в проєкт зі слуховими апаратами і мені дійсно хочеться, щоб ми змогли його реалізувати. І для мене це важливо не стільки з боку…

Тобто, реалізувати повністю…

Так, так. Реалізувати його на умовних сто відсотків, які я собі уявляю. 

Твоя роль в усіх твоїх проєктах якось змінилася? Ти реалізував себе інакшим чином? Ну от, ти хто взагалі? На проєкті зі слуховими апаратами. 

Я розумію, що за своєю суттю я менеджер продукту. Для мене комфортно вирощувати продукт. Мені це подобається, я розумію, як це.

А з велосипедами? 

У всіх великих своїх проєктах я завжди був технічним директором. Для мене це більш комфортна функція, ніж СЕО, оскільки при моєму публічному досвіді, який був за час концертів, більш комфортно я себе відчуваю десь там за кулісами.

А скажи, наскільки проста історія виростити з себе людину, яка робить це в Україні?

Зараз це взагалі популярний курс, якщо поґуґлити, продуктовий менеджер зараз взагалі отримав своє чітке вираження як феномен. Але безумовно, сам по собі менеджер продукту — це людина, яка просто набила собі шишки. Без шишок, без польового досвіду, просто маючи знання теорії, ти ніколи не зможеш з цим впоратися, тому що це завжди розуміння роботи з людьми, психології людей. Дуже багато чинників, які ти якщо не помацав раніше, не наштовхнувся багато разів на свої помилки, на поведінку інших людей, особливо в стресових ситуаціях, ти не зможеш взятися за великий проєкт.

«Сам по собі менеджер продукту — це людина, яка просто набила собі шишки»

Напевно, останнім хочу повернутись до питання: ти казав на початку, що весь час те, що тебе проводило взагалі всіма твоїми проєктами, — це взагалі тупо природня якась цікавість, зацікавленість у процесі. На якому паливі? Це питання, яке завжди мене цікавило, типу «На чому це горить?» Це мусить на чомусь їхати. Це властивість якась особистості, риса характеру, що це?

Напевно, десь це особливість характеру. Сама по собі цікавість до того, як працюють речі, як працює світ, чому всесвіт нескінченний, і чи нескінченний він насправді — ось ці всі питання, які з дитинства мучать, вони у мене просто спонтанно виникають всередині, і я не можу сказати, що я їх культивую. Вони просто є. І були, звичайно, моменти, коли опускалися руки, але я не пам’ятаю, щоб надовго. 

Я дорослішаю і природно, з цим досвідом, про який я говорив, більше напевно завдяки взаємодії з конкретними людьми в процесі реалізації проєктів, я починаю цінувати купу інших штук, які можна називати дровами. Тому що в якийсь момент ти, як керівник проєкту, починаєш нести відповідальність не тільки за свою ідею, а й за людей, яких ти в цю ідею втягнув. 

«В якийсь момент ти, як керівник проєкту, починаєш нести відповідальність не тільки за свою ідею, а й за людей, яких ти в цю ідею втягнув. Ти не можеш взяти на себе більше, ніж можеш, тому що люди звичайно думають своєю головою, коли говорять: “Так, окей, ми стрибаємо на твій корабель”»

Це про взаємну довіру — ти не можеш взяти на себе більше, ніж можеш, тому що люди звичайно думають своєю головою, коли говорять: «Так, окей, ми стрибаємо на твій корабель». Але багато що залежить від того, наскільки ти продумав, скільки взяти в свій трюм мішків зерна, скільки налити рому і як цим взагалі коректно розпорядитися. Ну і врешті-решт як побудувати свій маршрут, щоб вітер дув тобі в спину. 

Ось і ці штуки ти десь інтуїтивно з самого початку відчуваєш, але я дуже довго не надавав цьому значення. Для мене було важливо знайти людей, які будуть горіти і у них буде той же самий шалений вогонь в очах. Дрова — це історія і про дитячу цікавість, і про дуже банальні речі. Якщо це бізнес, то це бізнес. Якщо ти сам не вмієш його будувати, то ти повинен знайти того, хто тобі допоможе його побудувати.

«Якщо це бізнес, то це бізнес. Якщо ти сам не вмієш його будувати, то ти повинен знайти того, хто тобі допоможе його побудувати»

Три поради для того, хто хоче почати якийсь свій технічний шалений проєкт, і вагається і не знає з чого почати.

Перше — якщо ти не сів і не подумав, як ти будеш найближчі три роки цим займатися, попри будь що, то не дуже правильно починати, якщо у тебе немає відповіді на це питання. У багатьох є відчуття цієї якоїсь шаленої експоненти, ти сьогодні виклав свою програму, а завтра умовно ти мільйонер. Навіть якщо це так, майбутні рік-два-три будуть коштувати дуже великих грошей, нервів, вкладень, сил і всього іншого. Тому якщо ти, побудувавши цю перспективу, не розумієш, як ти з цим впораєшся, краще не починати.

Якщо, починаючи, ти не бачиш для себе вікна можливостей, краще чесно собі зізнатися, що ти робиш. Чи ти валяєш дурня чи розумієш, що це принесе вигоду тобі й оточуючим. Це про відповідальність. Бо на другому етапі ти переступаєш поріг особистих інтересів, своїх страхів/впевненості і розумієш, що ти вже втягнеш в це інших людей, і це потенційно для них ризики. І як це буде вирішуватися протягом цих же двох-трьох років?

І третій момент більш приземлений: якщо ти вже вирішив ці два питання, то на третьому етапі зазвичай ти сідаєш і розписуєш для себе свій план. І якщо і на третьому етапі ти не маєш відповідей на ці питання і взагалі немає цих питань, їх добре поставити і на них відповісти. Тому що без цього дуже швидко скоріш за все заплутаєшся.

Дякую дуже.

Дякую, Юрек, це було суперкруто.

Цей потяг не зупиняється, але на цьому нашу розмову з Євгеном Жебком, музикантом, дизайнером та керівником технічних проектів закінчено. Залишайтеся з нами! У наступному подкасті багато цікавого.

Фото матеріали надані героєм подкасту Євгеном Жебком та розміщені з дозволу автора.