fbpx

Обробка запиту

Епізод 10
43 хв
04 березня 2021

Про сталість, команди та час

гість: Наталка Найда
    
Hosted by Yurek Yakubov

Наталка Найда, людина, яка перейшла від юриспруденції та велоспорту до своїх проєктів: засновниця брендів «Буквиця», «Шуфля», «Фраміоре» і дитячого освітнього проєкту «Дрібнота».

Привіт. Цей потяг все ще на станції Івано-Франківськ. Сьогодні говоримо з Наталкою Найдою, людиною, яка перейшла від юриспруденції та велоспорту до своїх проєктів і тепер є засновницею брендів «Буквиця», «Шуфля», «Фраміоре» і дитячого освітнього проєкту «Дрібнота». Ми на Промприладі в Івано-Франківську, — власне, на виробництві бренду «Фраміоре», і поїхали!

Я передивився велику кількість інтерв’ю, статей і всього, що стосується твоїх проєктів, і…

Ти знаєш, скільки їх є? 

Я не рахував, але їх було достатньо на вечір.

На книжечку вже збирається. 

«Вибачте, але це магія. Це набагато складніше, ніж інновації»

Чесно кажучи, декілька відео я просто ставив і дивився на 1.75 швидкості, тому що прям дуже щільно. 

Я така спеціальна людина, яка весь час не хоче задавати фактичні питання типу «що було потім», «як це склалося»? Але в мене дуже багато питань про те, що відбувається всередині людини, коли вона починає проєкти, продовжує, або закінчує. Власне, от у той момент, коли велоспорт, юриспруденція залишилися в минулому, чим тебе не влаштовували ці дві штуки так, що ти звернула на власні проєкти?

Ну, це не буде якась така історія, знаєш, осяяння. Просто так склалися обставини. Я народила сина, приїхала додому після пологового, просиділа два тижні вдома і зрозуміла, що я не можу більше дивитись серіал «Секс і місто» і потрібно щось… 

До цього часу ми з чоловіком організовували фестивалі і змагання. І ми назбирали певне обладнання: всякі різні ламінатори, різачки, принтери кольорові, — ми порахували, що набагато дешевше закупити свого, ніж замовляти весь час. Ми часто проводили різні всякі штуки — й зимові, і літні, змагання і фестивалі. І я просто написала кільком своїм знайомим: «Привіт. Я зараз сиджу вдома. Ти знаєш, я дуже класний дизайнер…» — а я вже тоді в корелі навчилася працювати — «Може, вам зробити дизайн визитівок, чогось такого, якісь листівки?». 

Я знала людей, які мали невеличкий бізнес. І прийшло кілька замовлень. І я сиділа, малювала, дизайни робила, друкувала. Все почалося з визітівок, потім були листівки різні корпоративні, вітальні. А потім я подумала, що я можу робити листівки і їх продавати, листівки ручної роботи. У той час все було набагато складніше, ніж зараз. Не було крамниць різних, не було Нової Пошти. Був один Автолюкс, який був в іншому кінці міста. 

«Я була незламною. А тепер я розумію, де межа, де двері, а де стіна»

Ой, да. Часи Автолюксу — це, по-моєму, такий жах…

І я з маленькою дитинкою в кенгуру доповзала до того Автолюксу, щоб щось отримати і щось відправит. Мені дуже подобалось щось створювати. Але я не могла це продати. Ніхто не купував. 

Корпоративні історії працювали, але такі історії, коли я створила дизайн якихось листівок і намовила свою подругу, щоб вона спробувала це продавати… Бо, продавати, в принципі, я до сих пір не вмію. Ось, то люди казали: «Та нє, камон, чуваки, ми тут по три гривні продаємо листівки, а ви по п’ятнадцять нам пропонуєте». 

Де був злам? Як це в’їхало? 

А далі… Слухай, я просто тоді була незламною, я не здавалася. Зараз уже це не так. Я вже зараз розумію, де межа і де потрібно перестати битися чолом, і де двері, а де стіна. Пройшло дванадцять років!

Що тримало, що підтримувало?

Підтримував чоловік, який був поряд. Але було все одно дуже багато навколо нерозуміння, чим я займаюсь. Більшість людей сприймала це як… 

Примхи?

…бавлення, примхи, та типу таке «щоб з глузду не з’їхала, поки сидить з дитиною — ну ок, нехай собі там бавиться». 

«Мені хотілося створити собі робоче місце, якого мені не давав тоді ринок праці»

Давило сильно таке сприйняття? Тому що це, по-моєму, загальна проблема.

Ти знаєш, давило. Але я тоді теж цього не розуміла. Я думала, що… Зараз я розумію, що мені дуже важливо, щоби в мене вірили. От що б я не робила — чи це листівки, чи візитівки, чи якийсь зараз іновативний бренд, який йде на експорт, у світ, із R&D центром, мені дуже важливо, щоб в мене вірили.

І в цих всіх речах також важливо бути чесним з собою — по-перше давати собі чесну відповідь, наскільки я готова битися чи стукати — я не знаю, по-різному буває. Хтось б’ється головою об стіну, хтось стукає в двері й йому відчиняють… Чи скільки спроб я собі даю — дуже важливо чесно собі відповідати

Тому що так, є проєкти, які довелось закрити. Не можу сказати, що це було боляче, можливо, вони були не кохані — напевно, бо от не страждаю я, якщо чесно

Мені хотілося створити собі робоче місце, якого мені не давав тоді ринок праці. Це була історія, коли я могла б бути і мамою, і працювати. Напевно, так. Я розуміла, що я зараз не піду ні до кого на роботу і не віддам свою дитину на повний день няні чи в садочок: дитина була маленька. Ось, і я тоді зрозуміла, що я маю щось створювати сама. 

«Слухати й розуміти себе — це також навичка»

Між першим проєктом, який був фактичним хенд-мейдом, і сьогоднішнім… Я так розумію, «Фраміоре» — це основна точка прикладення зусиль на сьогодні, так?

Так.

…дуже велика відстань. Які саме навички додалися між цими двома точками? 

Це величезний список. Навичка слухати себе й розуміти, напевно. Це ж навичка, правда?

М’яко кажучи.

Цього в школі не навчили, до речі. Не навчили, на жаль, цього в школі — слухати себе, це дуже важливо.

Або вміння делегувати, вміння довіряти, вміння запалювати команду, вміння давати собі відповіді на різні неприємні питання… Я до сих пір не навчилася рахувати гроші. Тобто програми, Excel, бухгалтери, фінансові менеджери — все є в команді. Я про своє відчуття грошей — от нема поки що цього, до сих пір. 

Якщо говорити про «Фраміоре», в мені дві людини сидить. Одна така «барижка», яка каже «ми будем продавати на весь світ, ми будем маніпулювати масами!», і каже: «але для цього треба оце, оце, оце вкласти, це туди, це туди, стільки-то людей», а друга каже: «Боже, хіба недостатньо просто створювати класний одяг!»

Власне, я коли розглядав «Фраміоре», я розумів, що для мене це реально проєкт «пшиязнь»… Вона зупиняється на формулюванні зі старого анекдота про «по-перше, це красиво», тому що от…

Да, да.

«Хіба ще щось потрібно?» Але це досить ідеологічна історія, направду. І там цей ідеологічний хвіст, як на мене, він настільки ж масштабний, як робота дизайнера, продюсера взагалі.

Сто відсотків! Слухай, це чистої води магія, якщо чесно. Тому що коли, наприклад, я виступала рік тому зі спічем на USF, Українському Фонді Стартапів (щоб ти розумів, це державна програма для інноваційних стартапів), і коли в мене хтось із журі запитав: «Слухай, ну все, що ти сказала, це дуже красиво, але я не зрозумів, типу, де інновації». І я їй кажу: «Вибачте, але це магія. Це набагато складніше, ніж інновації». 

 «Інновації для мене — це щось, що покращує життя людей, і чого не було раніше»

У нас, по-моєму, дуже дивне взагалі сприйняття слова «інновація», тому що я, скажімо, про наші заняття з дітьми завжди кажу, що це такий «innovations through old school», тому що певні забуті штуки, певні штуки, на які ми вже просто відвикли звертати увагу, вони направду максимально інновативні. Просто не в технічному полі, а в полі такому… 

Слухай, я тобі більше навіть скажу. Я теж дуже багато про це думала. І багато мені задавали людей питань: «Ну в чому ж інноваційність, інновативність вашого одягу? Ви ж не створили цю тканину, ви не створили нічого… там, ну, крою. Ви берете, досліджуєте якісь народи світу, берете їхню мудрість. Де тут інновація?» Я… Є така річ. Треба, починаючи розмову «от давайте про інновації поговоримо» спитати: «а що для тебе інновації, й що для мене, я тобі скажу». 

Тому що це точно не Bitcoin, це не штучний інтелект. Інновації для мене — це продукт, чи послуга, чи сервіс, чи що-небудь, що покращує життя людей, те, чого не було раніше. Що я зараз роблю? Ми не створюємо продукт, ми створюємо компанію. Ми хочемо створити компанію, ми прагнемо цього, і до цього ідемо. Я розумію, що на це потрібні якісь десятки років… 

Боже, як тяжко, мені вже тридцять сім. Тут вже страшно десятками міряти. Ось. Мені хочеться створити компанію, підхід в компанії інновативний. Те, в яких умовах працюють люди, як ми створюємо цей продукт, як ми його тестуємо, продаємо, як ми спілкуємося з користувачами — це для мене інновативно, якщо говорити про український ринок. Є дуже багато класних компаній сервісних, які створюють крутий продукт, і їх усе більше й більше. Я дуже тішуся, що я десь росту в цьому середовищі, ми разом зростаєм. Але це точно не про продукт. 

«Середовище — це те, що тобі не дає втекти зі шляху»

Одразу три гілки запитань, але я почну з запитання про горизонтальні зв’язки. Ти ростеш в цьому полі. Хто для тебе це поле? Бо коли я, знову ж таки, читав певні штуки про те, на чому ви будуєте свою діяльність, про ваш підхід, мені здалося, що в Україні досить важко… Ну, це реально історія, коли ти один на полі. І ну от таких горизонтальних зв’язків з іншими проєктами дуже важко досягти. 

Це правильне дуже питання. Середовище, в якому ти знаходишся. Є ж якісь навіть формули, кажуть чуваки в розумних книжках, що ти щось середнє між тим, хто найвищий в твоєму середовищі… Не знаю, хто як рахує. Управління фінансів, машин, можливо, тесл, айфонів… І найнижчий — і ти щось середнє. 

Так от, мені пощастило — так, крім роботи і багатьох-багатьох срібних куль, мені пощастило бути в цьому середовищі, тому що три моїх проєкти знаходяться на Промприладі в Івано-Франківську. Це я, напевне, не втомлюся повторювати. 

Майбутня переговорна кімната Framiore на Промприладі

По-перше, Промприлад — це місце, яке мене зачепило… В мене якийсь час було питання чи залишатись тут, чи їхати звідси. Різні є передумови, є двоє дітей. Хочеться кращої їм освіти, медицини, страховок, безпеки на дорогах.

І десь були думки, типу, треба кудись звалювати. Напевне, вони в кожного бувають, не знаю. І тут цей Промприлад виник, Юрко Філюк. І ти знаєш, коли він сказав, що він це зробить, я йому повірила. Це зараз ми тут бачим Промприлад, і ти приходиш і бачиш якийсь там цех, люди вже всі, а тоді кілька років тому це було якось із серії фантастики, про майбутнє. 

Середовище, так? Те, що тут зараз відбувається, я вважаю, що це такий… це дуже інновативна історія про Україну. Це те, чим Україна має пишатись. Тут зібрано дуже багато функцій, буде зібрано ще багато функцій, але те, що є зараз, воно не дає мені і нашій команді… не знаю, як це по-українськи сказати… скіпнути з шляху.

От знаєш, коли вже в тебе ніжки підтрушуються, й треба кудись «увільнути», й ти вже не можеш… ти дивишся — поруч люди, в них теж є свої проєкти, і завжди є… Дуже круто, є завжди з ким поговорити…

«Коли у місця багато різних функцій й багато різних людей з різних сфер — це як Ноєв Ковчег, який допомагає рости»

Ти заводишся взагалі об інші проєкти? Це історія, коли ви одне за одного чіпляєтесь? 

Так, так, ми чіпляємся. Ми спілкуємось, ми заряджаємо одне одного. І десь є — ну, я не можу сказати про всіх, напевно — але про себе я точно можу сказати, що я тут знаходжу дуже багато підтримки. Навіть просто, от ти виходиш у коридор випити, і ти зустрічаєш Андрія Черникова, який в IT. Й ти там з ним про «Дрібноту», в нього 0.1 навчальний проєкт онлайн, чик-чик поговорили, придумали якісь курси, пішли туди.

Тут є багато різних функцій й багато різних людей з різних сфер. Я знаю це таким Ноєвим Ковчегом. Це для мене місце, де зібрано багато якраз речей, які допомагають таким, як я, креативним підприємцям, не зупинятися й рости й бажати рости. 

Навіть ті компетенції, які сюди Промприлад підтягує, вони теж спонукають тебе рости. Є навіть теж така фраза «сядь за стіл з успішними людьми й поговори з ними, й сядь за стіл з невдахами». І ну от різні речі, які ти там почуєш від невдах: «Боже, як все погано, у нас в Україні дороги, медицина, освіта — катастрофа, треба валити», і сядь з успішними людьми, й тобі скажуть, як тут круто розвиватися в цій країні. 

Для мене Промприлад — це загалом історія про візіонерів. Мені весь час здається, що в Україні взагалі така нестача візіонерів. Є певний голод щодо якихось великих візій, направду, які не обмежуються полем існування, фактично, проєктів. У нас у Харкові були харківські 20-ті і 30-ті. Це скупчення людей, які мали дуже чітке уявлення про те, як все має бути навколо. Воно закінчилося дуже сумним чином, і з тих пір Харків свою візію в принципі не транслював. Зараз спостерігаю з захопленням, бо щось починає відбуватись, і от Промприлад — це така лінза, знаєш? Коли декілька досить потужних візій — скількись, вони досить серйозно формують взагалі для цілої країни поле, в якому подальші creative enterprises будуть існувати.

До речі, це дуже крутий приклад, як: «От дивіться, в них вийшло, а чому в нас не вийде?» І от з брендом «Фраміоре» ще одна дуже важлива складова для мене… Я у Франківську, я дуже люблю Франківськ. Я в середовищі Промприлада, дуже люблю Промприлад. Я веду діалог на рівні світу. Я спілкуюся з людьми зі Штатів, з Англії, з Німеччини. Тобто, в мене немає кордонів, є комп’ютер, є Інтернет, слава Богу, хороший. І рівень цього діалогу, перебуваючи… Я не виїхала звідси нікуди. Тобто я зараз дуже задоволена якістю того діалогу, який я можу вести. І знову ж таки, я повертаюся знов в реальність франківську й щось сюди приношу. 

І трошки зменшу масштаб: команда. Та команда, яка зараз є — як вона підібрана? Є якийсь — я не знаю — ценз ціннісний, що це за фільтр, через який люди доходять до core team і залишаються працювати в проєкті? 

Тут випробовування роками у нас просто йде. Звісно, важливі такі речі, як цінності людини, те, як вона бачить розвиток, те, як вона бачить своє майбутнє. У нас були такі випадки, коли люди приїжджали з інших міст у Франківськ, щоб попрацювати в команді «Фраміоре». У нас міжнародна команда. 

Наша дизайнерка, Дарина, вона живе в Відні. Директор з розвитку — в Лондоні. У нас є наглядова рада, і там частково хтось теж в Великобританії, хтось в Німеччині, хтось в Штатах. Тобто у нас така дуже міжнародна команда. 

«Щоб вийти на міжнародний ринок, треба враховувати ще й такі речі як мінімум відходів, впровадження ощадливого виробництва, політики недискримінації»

Як ти вважаєш, наскільки проєкт в рамках оцих creative enterprises в Україні для початківця — доступна історія? 

Який саме рівень проєкту?

А от тут можемо розвернути. 

Добре, давай я тобі розкажу історію з «Фраміоре». Ну, для розуміння, всі мої інші бізнес-проєкти фінансово не могли… Ну тобто, вони підтримували перші роки старту «Фраміоре», але для того, щоб побудувати компанію міжнародного рівня, для того, щоб виходити на експорт… 

Ми там поїздили на виставки різні в вісімнадцятому році. І ми зрозуміли, що нам потрібно побудувати якісне виробництво насправді, яке буде відповідати всім європейським стандартам. Для цього були потрібні великі інвестиції. Крім знань, крім команди, крім віри когось одного, хто буде це все пушити. Тому що це, по суті, стартап. 

Я була на якихось навчальних тренінгах про експорт. Я вирішила, піду там «підучусь», і там казали: «Ну, українській компанії або бренду потрібно три-чотири роки, щоб вийти на експорт». Я тоді подумала: «Пффффф! Я за рік це зроблю». Не вийшло в мене за рік, я тобі чесно скажу. Не тягнули ми просто це все. Ми організаційно просто неспроможні були тоді, і тільки зараз ми трішечки наближаємося до тих стандартів і до тих компаній, з якими ми хочемо співпрацювати. Тобто там рівень вимог, корпоративна культура, політики недискримінації, політики закупівель. 

Це дуже багато різних процесів, які будують внутрішній стержень компанії. 

Про інвестиції. У мене тоді були варіанти які? Інвестиції, насправді, потрібні дуже великі, крім того, щоби побудувати цей цех, щоб обладнання мати, щоб навчити людей, тому що дуже багато тестових історій. Крім цеху швейного в нас тут є R&D, де ми будемо розробляти, тестувати цей одяг. 

Мінімум відходів, впровадження ощадливого виробництва, тестування на кількість циклів прання, розрив швів і багато таких речей, де ми декларуємо: так, ця сукня буде слугувати три роки, чотири, п’ять… Пошук сертифікованих, перевірених постачальників матеріалів, які теж відповідають всім етичним нормам в плані виготовлення, невикористання дитячої праці… 

Так, іще є маркетинг. О, це дуже велика частина. Знаєш, в мене є така колега, яка колись казала: «Той, хто придумав, той заробив долар; той, хто зробив, заробив п’ять; а той, хто продав, заробив десять». Так це правда, насправді. На жаль. 

І це був той час, дев’ятнадцятий рік, коли в Україну якось активно почали заходити грантові історії. І насправді, завдяки грантам, ми змогли побудувати цю всю річ. Хочу тобі сказати, що гранти — це непросто. Це… Ну тобто, є варіанти які? Власні інвестиції — їх немає. Кредити — банки дадуть тобі, але треба було би щось дати взамін, якусь нирку, печінку. Я не знаю. Там все теж не дуже просто. Є інвестори, але інвесторам дуже цікаво типу повернення швидке…

«Той, хто придумав, той заробив долар; той, хто зробив, заробив п’ять; а той, хто продав, заробив десять»

У нас, думаю, швидкими перебігами такими… 

Ми зареєстрували в Британії компанію, й ми насправді будемо… ми все одно, щоб рухатись далі, хочемо в Україну привести ще інвестиції. Ми хочемо побудувати тут такий науково-дослідницький цех, і займатися дослідженням різних матеріалів, і можливо, навіть розробкою. І це буде наступний етап. 

І була історія з грантами. І тоді мені здавалося, що це найбільш така адекватна річ, і коли ми виграли минулого року, тобто в нас повірили донори і дали нам ті кошти, які ми просили, — щастю не було меж. Тобто… Але, ти знаєш, що таке гранти, да? Це гроші, наче, які не треба повертати. Але все не так.

Я в курсі…

Ти мусиш повертати, але не гроші.

Я в принципі в курсі.

Да, тобто є наприклад запит у донора, там: «Окей, ми тобі даємо цю сумму енну грошей, але за це ти маєш в десять разів збільшити продажі, скільки-то робочих місць, скільки-то провести інвестицій», і все дуже жорстко. 

Так, ну це такі тиски взагалі грантових обов’язків. Наскільки вони були опорою, чи все-таки це було відчуття, що свобода трошки втрачена?

Тут є баланс в цьому: і була втрачена свобода, тому що були якісь… ну от, коли прийшла оця криза, коронавірус, цей рік. Коли треба було приймати якісь швидкі рішення, відійти від стратегії, бо все міняється, було складно зробити це, маючи прописану стратегію, маючи донорів, і узгодити все, і щось змінити складно. 

Можливо, всі люди, всі все розуміють, але на це йшло багато зусиль. Про свободу… Знаєш, були такі часи, що я думала: «Блін, краще би це були інвесторські гроші, і у мене стояло в сейфі, і я би взяла, по-іншому би кудись розпихала». 

Але насправді, зараз знову я думаю, що все-таки грантові зобов’язання це круто, тому що воно не дає мені робити помилок. 

Помилки, насправді, ти їх робиш в залежності від розміру компанії чи від меж діяльності. Ти тільки через певний час бачиш наслідки свого рішення. От ти його прийняв, і ми можемо бачити наслідок через місяць, а можемо через рік. Чим більша компанія, тим довшим може бути час. Ти можеш думати, що ти красавчик, але через півроку воно тобі — «пухх!» — назад вертається.

Генерально ти думаєш в рамках бренду «Фраміоре», що ти красавчик?

Я думаю, що вже те, що ми зробили, навіть якщо ми зарядили на те, що можна таки в Україні таке робити, ще хоча би двох-трьох людей, які подивились на нас і подумали: «Блін! Найда таки чудить, а чого я не можу?» — то думаю, що ми красавчики. Ну, типу, якусь вже інновативність, революцію, я не знаю, ми смуту вже посіяли.

«Не можна думати, що ти все знаєш про свій бренд і тобі не треба готуватися до зустрічі. Не можна недооцінювати партнера»

Найгірша помилка.

Найгірша помилка? Найгірша помилка — незосередженість в деяких питаннях і легковажність. Нема нічого такого, про що я шкодую, і що би я не робила. Я би точно все так само робила. Є просто речі, про які, коли ти повертаєшся, ти думаєш: «Так, треба собі зафіксувати. Цю штуку треба було зробити по-іншому». 

Тобто були певні зустрічі, певного рівня, до яких я ставилась легковажно, і я… і коли йшла на цю зустріч… ну, не йшла, це був zoom-дзвінок, і я думала: «Ну, чого я буду готуватися? Це ж про Фраміоре. Я ж тут все знаю! Я знаю просто, де береться кожна тканинка, де всьо». 

І коли мені задавали питання іншого рівня люди, я не могла на них відповісти, і після двох годин цієї зустрічі я подумала: «Вау. Я більше такого ніколи не робитиму». 

Тобто завжди треба готуватися до якихось таких зустрічей, до важливих переговорів. Не недооцінювати. От це мої такі… Я не знаю, це мінуси, чи це якісь такі факапчики, чи щось таке. Коротше, ніколи не треба недооцінювати партнера, чи людину, з якою ти ведеш переговори, чи людину, з якою ти хочеш почати бізнес. І не можна легковажно (це я собі кажу) ставитися до таких речей: «Ах, я всьо знаю. Я тут красавчик. В мене є вже таких, я стільки бачив, стільки років в мене за плечами». Не можна. Це погана історія.

«Хочеш альтернативну дитячу освіту? — Організуй! «Дрібнота» — це, по суті, школа стартапів для дітей»

Перескочу до «Дрібноти». Це абсолютно особистий інтерес, тому що дитячі проєкти — це те, що в Харкові мабуть найбільш активне взагалі і яскраве між creative projects. Чому виникло? Як так сталось? Ти людина, яка займається такими виробничими, частково технічними, частково художніми проєктами, і тут бац, дитячий проєкт.

Є дві причини. Перша — це любов до велоспорту. Десь десять років тому, чи вже одинадцять, ми займалися велозмаганнями з моїм чоловіком, з Романом, ми тоді прийняли рішення, що ми хочемо для дітей зробити змагання. Знаєш, як у Франківську, в маленькому місті: «Хочеш велозмагання? Організуй. Хочеш архітектурну школу? Зроби. Хочеш…»

Це так само у Харкові. 

Так? Ось. І кілька років поспіль ми робили ці велозмагання. 

Ми кожного року додавали якісь активності. І були вдалі роки, коли ми збирали класний тенісний клуб, робоклуб. Ми займали територію парку, це було завжди до дня захисту дітей. Ми збирали кращих, на нашу думку, чуваків, які щось роблять з дітьми, в парку. І це був цілий день для дітей. Це було безкоштовно. Ми шукали спонсорів, партнерів. Це така була гра. І до нас почали звертатись батьки: «Слухайте, ви такі круті речі робите, такий якісний цей весь контент. Давайте, зробіть щось для… якусь там школу». І потім от Urban Space. Так, ви знаєте про наш цей проєкт.

Так, ми знаємо.

Богдан із Харкова [Богдан Волинський, засновник Дитячої архітектурної школи — ред.] прийшов із проєктом організувати архітектурні студії у Франківську. Я якраз захищала цей проєкт. І Urban Space профінансував ці студії. 

Ці студії відбувались тоді в мене в приміщенні, в нашій майстерні, тому що там якось не змогли знайти де. І ми якось з Богданом познайомились і «Давай зробимо архітектурну школу у Франківську» — «Давай!»

І тут Юрко Філюк з Промприладу, а треба дитячу функцію закрити, і тут ці батьки, Богдан, архітектура, в мене двоє дітей, я розумію, що «Хочеш альтернативну якусь освітню історію — роби», і почалась тоді «Дрібнота». 

Я тоді знайшла однодумців, у мене в «Дрібноті» є партнер. Ми вклали туди свої кошти, які досі не повернули, тому що історія освітня — вона дотаційна. У нас, як я розумію, в принципі, як в усьому світі, якісна освіта, вона десь дотується кимось, якимись випускниками-донорами, стипендіями. 

«Школа не вчить бачити, чути, аналізувати, піддавати сумніву»

Так, так.

«Дрібнота» — це те, чого не вчать в школі. 

Рік цей був дуже складний для «Дрібноти», але я думаю, що ми маємо отримати якесь свіже нове дихання. Ми хочемо повернути архітектурну школу, у нас дуже класні були художні студії, у нас був нереально класний бізнес-курс для дітей, де діти… там у нас прям все було від початку, від дослідження проблеми, вони йшли на інтерв’ю з людьми, вони потім створювали продукт. Тобто це така школа стартапів. Ми давали їм кошти на те, щоб вони цей прототип зробили. Далі вони вчились захищати цей продукт перед інвесторами, перед батьками. Усі важливі процеси. 

Архітектурна школа — це також, ти знаєш, річна історія. 

І питання твоє було в чому? Для чого, чому дрібнота? Ну от, я тобі назвала кілька факторів. Ти бачиш, все складається. Нема такого, що от треба зробити, «от в Франківську саме цього не вистачає». Ти знаєш, ні. Франківськ може жити, напевно, і без «Дрібноти». Коли цього року ми не запустили архітектурну школу і ще кілька курсів, то є певна кількість людей, яка звертається: «Ну давайте, давайте». 

В «Дрібноті» вчать тому, чого не вчать в школі. Чому не вчать в школі? Якщо трошки узагальнити, є точки докладання зусиль… там економіка, тут архітектура, але це привід. Чого саме не дає школа?

Бачити, чути, аналізувати, піддавати сумніву. Ну от дивися, я кажу зараз про якусь таку, напевне, загальну картинку освітньої системи в Україні…

Ну, ми, на жаль, вимушені якимись узагальненнями…

Мені не хочеться ні в якому разі казати, що… Точно є класні школи. Класні вчителі є навіть. Не самі школи, система школи, а є класні вчителі, які самі щось від себе приносять на уроки. Вчать слухати один одного, працювати в команді, рахувати гроші, бюджети. 

Наприклад, коли в дітей був проєкт із щоденниками шкільними, і вони мали його створити, вони мали порахувати собівартість. «А якщо ми надрукуємо, замовимо в друкарні десять штук, а якщо п’ятдесят? А нам треба такі-то інвестиції. А ми зможемо продати… А як ми продамо? А скільки нам треба на рекламу?» Такому точно в школі не вчать. 

І нас не вчили.

І нас не вчили. Так. Якби нас вчили, я би вже напевно… Ну, не на грантах точно будувала свої проєкти. 

«Чи я щаслива? Я люблю прокидатися вранці. Я люблю відкривати очі»

Окрім того, чого не вистачає нам внаслідок нашої системи освіти, внаслідок того, що взагалі пострадянські діти — це трошки окрема категорія, є якісь штуки чисто зовнішні, структурні, державні, які заважають? Якщо ти починаєш думати про нормальні проєкти, особливо з виходом за кордон. 

Ой, слухай, ну я не можу сказати слово саме «заважають», але є структури, які не допомагають, не дають відповіді на запитання, тому що коли ти починаєш працювати в іншій площині, у тебе в будь-якому випадку виникають якісь запитання. І дуже складно знайти відповіді на ці запитання. Де правда? Як ми можемо працювати? Як ми можемо ці кошти офіційно… Як ми можемо імпортувати-експортувати офіційно? Ми збирали цю інформацію дуже довго. Тобто якби, припустимо, був би якийсь один ресурс, на якому воно все заліплено… Наприклад, в Британії, в них є як Gov.Ua, здається, сайт, де всі відповіді є на можливі запитання. В них там є алгоритм, вони відповідають, які документи треба, щоб відкрити, куда відправити, скільки розмитнити-замитнити. Тобто ці всі речі є. 

Зараз у нас теж це в Україні починає розвиватися. Тобто є Export Promotion Office та інші. Тобто є багато програм, які підтримують, допомагають. Я не можу тобі сказати, що в мене щось не виходить через те, що мені заважають. Швидше за все, що в мене щось виходить довше через те, що я не довчилася, через те, що я колись недоотримала потрібних навичок, як комунікувати з людьми, як вести переговори, як вести свої фінанси, як планувати, як делегувати. Мене цього не навчили. Я вчуся зараз от дванадцять років, я зараз інвестую в усі ці речі. 

Просте питання про дванадцять років. Дванадцять років, чотири проєкти, так? Ти щаслива?

Дивися, у мене є сенс. Сенси. Тобто я здебільшого задоволена, і чи щаслива я? Ну щастя — це таке, слухай, можна подискутувати на цю тему наступного разу. Що таке щастя? Якийсь спалах секундний. Зазвичай, дивися, я дуже люблю прокидатися вранці. Я із задоволенням… Я відкриваю очі…

Це вже відповідь.

Да. Я відкриваю очі і думаю: «Блін. В мене такі цікаві сьогодні будуть зустрічі. Я з такими класними людьми буду розмовляти. Мені треба такі задачі вирішити». І я йду робити… чи на свою пробіжку, чи якісь вправи, п’ю свою каву вранці, відправляю дітей в школу і йду задоволена на роботу, слухаючи якісь подкасти. 

«Якщо ти будеш створювати креативний бізнес, а ввечері пити пиво з чуваками, які продають сосиски, ти не будеш розвиватися»

Три короткі речі, які варто зробити, коли ти абсолютно недосвідчений, але намагаєшся почати. 

Ой-ой-ой. Ну, за це гроші треба брати, ти знаєш? Три речі! 

Ми можемо додати QR-код до подкасту, я думаю.

З моєю карточкою! 

Я думаю, перша річ — дати собі час. Для мене це дуже важливо — чітко розуміти, скільки часу має займати ця річ, проєкт. Тому що якщо ти неправильно… Якщо ти собі скажеш, наприклад: «Так, мені треба півроку, і я відіб’ю своїх сто тисяч гривень відкладених, і в мене буде те-те-те», і через оцю помилку неправильну через півроку ти і твоя команда — все, ви втратите мотивацію. 

А правильно оцінити, скільки тобі треба часу — це, насправді, дуже складно. Починаючи, ти не можеш чесно собі відповісти. Але зазвичай це роки. Якщо побудувати класний, спроможний бізнес, сильний організаційно, потрібні роки. Ну, п’ять-десять, напевно. Можливо, і більше. Бо хто як… хто на кого вчився, як так кажуть. Ось. 

Друга річ: дуже важливе середовище, в якому ти перебуваєш. І це може бути твоя команда, але це можуть бути і люди, які поруч, люди, які теж щось роблять. Це нереально важливо. Тому що якщо ти будеш, наприклад, створювати якийсь креативний бізнес, а ввечері пити пиво з чуваками, які, не знаю, мають бізнес, продають сосиски, то тобі не буде з ким обговорити якісь свої «А от слухай, а я отак». 

В мене, до речі, є подруга дуже близька, яка теж на Промі працює, і ми минулого року (вже рік) ми взяли собі звичку прогулюватися, от виходжувати свої чотирнадцять тисяч кроків в день. Не можу сказати, що щодня це виходить, але… ну, здебільшого ми виходим з Прому. Це або ввечрі після роботи, ми собі берем півтори годинки і йдемо навколо озера і назад. І ми дуже багато розмовляємо. 

І це не розмови про хлопців, стосунки, манікюр, чи косметолога. Це здебільшого розмови про якісь такі… про сенси, про цінності, про те, як ми бачимо…  Це дуже важливо, коли ти вголос це все кажеш. Тому так, це друга річ, це середовище. 

Перше — це час, друге — це середовище, і третє… І середовище, до речі, має вірити в тебе. Ну, це те, що мені виявилось важливим, хоча я кажу, що я багато дуже років думала, що мені взагалі пофіг, я собі сама знаю. Насправді, це всьо фігня. Це теж таке певне якесь знецінення всього, що навколо. Насправді середовище на нас дуже впливає, і не можна від цього нікуди втекти. Ось. 

І третя річ… блін, от ну напевне, математику включати. Класно рахувати, скільки ти вкладаєш, скільки ти можеш отримати. Все можна математично порахувати. Вкладення в таргетинг в Фейсбуці можна математично порахувати, скільки воно принесе тобі прибутку чи чогось такого. Тому третя річ — це фінансова грамотність у будь-яких проявах, або вміння як мінімум користуватися табличкою Excel, в хорошому випадку — то йти десь вчитися. Ну, зараз, благо, є ці всі… і на «Прометеусі», і скільки там курсів різних — і безкоштовних, і коштовних. 

Коротше, навіть якщо у вас є бухгалтер чи подружка-бухгалтер, чи мама-бухгалтер, чи фінансист, ви як власник, як засновник, як ідейний натхненник, маєте вміти рахувати — якщо не гроші, то хоча би стільці. Я не знаю, що-небудь треба вміти порахувати, тому що ти можеш бути космонавтом, і твоя ракета просто нікуди не полетить, тому що ти там замало палива візьмеш собі, і кудись там посередині ти просто: «Пфф!» і впадеш. Коротше, не вилетиш нікуди. Тому треба вміти порахувати.

«Треба вміти рахувати. Якщо не гроші, то хоча би стільці»

Дякую, це прям… Буквально по моєму, знаєш… факап-лісту. 

Все!

Це була Наталка Найда. «Цей Потяг» полишає Івано-Франківськ, але це не остання зупинка, ще трошки попереду. Не перемикайтесь!

Фото матеріали надані Наталкою Найдою та розміщені з дозволу автора.